— Одійдіть у куток і опустіть руки, але — жодного руху! — Полковник і це виконує слухняно, весь пополотнівши, мабуть, думаючи, Що я буду його зараз розстрілювати. На ногах у нього старі, довоєнні "штиблети" і солдатські обмотки. Внутрішньо він, видимо, примирився з своєю фатальною долею, але в мене й на думці нема чинити йому якоїсь шкоди чи насильства. Навіть бузкової шинелі його я не візьму собі як трофей: вона гидка мені — як одяг з мерця, та й сам полковник стоїть у кутку як мара, як привид тої "единой, неделимой", що, здавалось, зникла назавжди, і я, мов заворожений, не можу одвести від нього очей…
На веранду вбігає козачок у тільняшці. Побачивши таке чудо, він зловтішно посміхається й каже до мене:
— Я його зараз порішу!
— Не смій! — кажу я категорично. — Ми повинні привезти його до штабу живим.
— Ну то хоч шинелю здеру з нього, гада!
— Не руш!
Козачок ображено опускає рушницю, а я питаю полковника:
— Де джура?
Полковник трохи отямився й непорозуміло кліпає очима: він думає, що я назвав чиєсь прізвище.
— Де ваш денщик? — перекладаю я, але, замість полковника, спішно відповідає попадя:
— Я просила його й їздового зарізати мені курку й попатрати; вони за стодолою…
Я хочу наказати попаді вести козачка в тільняшці за стодолу, та в цю мить до веранди підбігають два молоді солдати з засуканими рукавами, закривавленим ножем і обпатраною куркою.
— Руки вгору! — кричить на них мій козачок, наводячи рушницю, і солдати, випустивши з рук ножа й курку, нерішуче здіймають угору долоні й бентежно поглядають на роззброєного полковника.
— Приведеш їх до сотника, — кажу я козачкові, беру в ліву руку полковничі шашку й кобуру з наганом і наказую полковникові йти поперед мене.
На притихлому майдані я підходжу до Макара, що стоїть і пильно вдивляється в єврейські халупи, перед якими четверо дебелих артилерійських коней, запряжених у гарматну скриню-передок без гармати, хрумкають собі й далі овес у шаньках.
— Пане сотнику! — рапортую я. — Взято в полон полковника й двох солдатів.
Макар здивовано дивиться на старі "штиблети" з солдатськими обмотками під полковницькою шинелею, а в цей час козачок підводить двох солдатів з засуканими рукавами й, широко вишкіряючи зуби, радісно каже:
— Дві шинелі роздобув: одна мені, друга інструкторові, — й тут же перекидає одну стару шинелю з свого плеча на моє.
— Де ваша пушка? — питає Макар полковника.
— Я— пехотинец, не знаю, где артиллеристы ставят свое орудие, — відповідає полковник, знизуючи плечима.
Макар до козачка:
— Біжи пошукай її неподалеку й перекажи нашим, щоб відходили сюди. — І до мене: — Везіть одразу до Панченка полонених. Не розбіжаться вони у вас, чи, може, візьмете собі на підмогу козака, що лишився біля останньої фури?
— А нас не розстріляють? — із сумнівом питає один солдат, одкочуючи на гімнастерці рукави.
— Як це "не розстріляють"? — повертається до нього Макар. — Кожного гахнем гранатою, щоб проскочив повз пекло, яке заслужив, і просто до Бога в рай! — каже серйозно Макар, але обидва содати розуміють, що це жарт, і радісно посміхаються: кому не миле життя навіть у полоні!
— Нічого, впораюся з цими вояками я сам, — відповідаю я Макарові і командую полоненим: — Полковник посередині, солдати по боках! Кроком руш!
Раді, що залишились живі, солдати наддають ходу, щоб скоріше бути подалі від усякої біди, а полковник аж захекується, щоб не відставати від них.
І ось ми сідаємо на останню фуру: солдати з одного боку з фурщиком, я — з другого поряд полковника.
Якийсь час їдемо мовчки, бо віз торохтить на вибоїнах, та й полонені, надто полковник, ще не оббулись у новій ситуації.
Десь версти за чотири від Оратова до полковника повертається мова:
— Собственно, кто нас взял в плен? — питає він, повертаючи до мене голову.
— Українська народна армія, — коротко відповідаю я.
— Ах, украинцы? Это хорошо. У нас были сведения, что здесь какие-то банды…
— Виходить, що на термінології білих українська армія — банда, як і червоні називають нас, — саркастично перебиваю я полковника.
— Нет, почему же? Я сам украинец, из Полтавской губернии, но мне вначале показалось… — Полковник, очевидно, згадує подумки козачка в матроській тільняшці, але вагається про це сказати, хоч, з усього видно, вважає мене за інтелігента. Слово "термінологія", яке він почув з моїх уст, подало йому якусь надію знайти зі мною спільну мову, але йому заважають два "мужлани", полонені солдати, що сидять з другого боку фури й мовчки прислухаються до нашої розмови: не може ж полковник при них вести одверту розмову. Глянувши трохи назад, полковник питає мене:
— Простите, вы — студент?
Мені набридає допитливість полковника, і я обриваю його:
— Я — військовий, ваш конвоїр. Оце й усе!
Полковник замовкає, довго думає щось, нарешті каже:
— У меня в кармане золотые часы и немного денег…
— Хабаря хочете дати, щоб я вас пустив? Соромтесь, полковнику!
— Да какой же "хабарь"! Просто они мне больше не нужны, а вам…
— А мені тим більше! От якщо в кишенях є браунінг чи ще якась зброя, здайте зараз, бо далі можуть вийти у вас і в мене прикрощі: я ж вас не обшукував.
— Шашку и револьвер я сдал вам на веранде священника, больше у меня нет оружия.
— Вірю на слово. Правда, золото й гроші можуть бути теж зброєю, тільки не в нас, — кажу я з погордою і замовкаю. Мовчить і полковник. Мабуть, думає — що це за українські вояки, котрі не ласяться ні на золото, ні на гроші, дарма що ходять такі обшарпані?..
Цього старого полковника теж навряд чи можна було б підкупити золотом і грішми, і вступив він добровільно до денікінської армії — не за гроші: про це свідчать його старі "штиблети" й солдатські обмотки поверх них. Тоді чого ж він не лишився спокійно доживати віку десь у сина чи дочки, а витягнув із скрині й нафталіну свою офіцерську бузкову шинелю, почепив на неї золоті погони з двома червоними просвітками й повісив через плече срібну портупею до шашки? Безперечно, пішов він знову служити під триколірний прапор Російської імперії — за ідею. Але яка ж мертва ця ідея — відтворити знову поховану 1917 року стару небораку "єдиную, неделимую", по цеглині збирати й відбудовувати зруйновану "тюрму народів"!..