Почулась команда, і частина, до якої я прибився, виладналась і рушила вздовж залізничного насипу. З авангарду ми перетворились у ар’єргард, але нас уже ніхто не переслідував, і ми спокійно дійшли до станції Монастирище. Мабуть, боячись панцирного поїзда, Одеська червона група подалась на схід від залізниці й пройшла селами; лиш недалеко від Монастирища мадярська кіннота атакувала наші передові частини, але її одігнали кулеметним вогнем. Взагалі ця Одеська група поспішала швидше проскочити на північ, поки командування армії УНР не порозумілось з денікінським, щоб спільними силами заступити їй дальшу дорогу й ліквідувати. Оскільки ніяких переговорів між українським командуванням і білою армією не було, цій групі пощастило пройти аж до Ірпеня, де вона й нависла постійною небезпекою над Києвом, що невдовзі опинився в руках білих.
У Монастирищі, де ми ненадовго спинились, мені нарешті видано рушницю з набоями та якусь австрійську сумку, куди можна було покласти набої, зміну білизни та трохи харчів. Про шинелю не могло бути й мови: її не мало багато козаків, що покладали єдину надію — здобути шинелю у ворога в бою. Мабуть, ніяка армія в світі не Мала такого кепського інтендантства, як українська! Ні одягу, ні взуття, ні навіть польових кухонь та провіанту. Якби не добра платня та додаткова винагорода за участь частини в бою, армія УНР мусила б вдаватись до мародерства, але на це не скаржилась людність, Де проходила українська армія, бо селянам платили за харчі готівкою.
У Монастирищі я міг роздивитись усю нашу Селянську дивізію, Що, крім мого Шевченківського полку, складалася з Полку низових запорожців — рештків розформованої Божкової Січі та Полку морської піхоти. Де те море було, а морська піхота, призначена для нього, вже діяла на далекому суходолі! Може, тому, що цей полк організувало й екіпірувало міністерство морських справ, морська піхота була добре одягнута в чорні френчі та штани навипуск, а на голові мала безкозирки з чорними стрічками — достоту радянські матроси, що покинули свої кораблі й перетворились на піхоту. Оповідали селяни з тих сіл, де пройшла Одеська червона група, що якийсь матрос-чорноморець спинився над трупом забитого морського піхотинця й скрушно дорікав йому: "Что ж ты, братишка, продался Петлюре? Ай-яй-яй, как стыдно!.."
Низові запорожці не відрізнялись від інших полків — ті ж самі "гімнастьорки" й штани захисного кольору, що лишились українській армії у спадщину від царського інтендантства, лиш у кінній розвідці вирізнявся дебелий козарлюга, вбраний у синій жупан і червоні широчезні шаровари та сиву шапку з коротким червоним шликом. Крім гвинтівки за плечима й козацької шаблі при боці, він мав ще високого списа, і здавалось, ніби то виїхав з історії, з Великого лугу, воскреслий запорожець — такий чужий і самотній серед сучасного українського вояцтва…
Коли Одеська група зникла з Монастирищенського району, мій полк одведено на відпочинок у містечко Іллінці. Ми заквартирува-ли по селянських хатах край містечка, бо в центрі, як і скрізь на Україні, були єврейські будинки без дворів і садків.
Першого ж дня стався прикрий інцидент у центрі містечка, де жваво торгували єврейські крамниці, що виставили прихований за більшовиків товар. В обігу були тільки українські гривні та царські рублі, які й за радянського знецінення грошей не втрачали своєї номінальної вартості.
Один козак зайшов до якоїсь єврейської крамниці й, побачивши чоботи, попросив дати йому поміряти. Чобота виявились як на нього шиті.
— Скільки за них? — спитав козак, витягаючи грубо набитого гаманця.
— Сто карбованців або, як на українські гроші, то — двісті гривень.
Козак одрахував сто радянських "метеликів" і подав враженому крамареві.
— Але ж ці гроші не ходять тепер, пане козаче! Я прошу вас заплатити мені українськими грішми.
— Е, чого захотів! Українські гроші для українців, а тобі я даю твої, жидівські гроші, що їх випустила твоя, жидівська більшовицька влада, — і козак, лишивши крамареві свої старі шкарбани, преспокійно пішов геть у нових чоботях.
Безперечно, це був кепсько замаскований грабунок, і єврей-кра-мар не хотів цього так подарувати. Він замкнув свою крамницю й, прихопивши козачі шкарбани, побіг шукати полковника, щоб поскаржитись. Завдяки єврейській обізнаності й солідарності, це йому швидко вдалось. Полковник наказав зібрати весь полк і вишикуватись на майдані в центрі містечка.
Проходячи разом із крамарем уздовж виструнченого фронту, полковник наказав євреєві пильно вдивлятись в обличчя, щоб розпізнати грабіжника, але практичний крамар більше дивився на козацькі чоботи. Хоч винуватець стояв у другому ряді й ховав своє обличчя за потилицею переднього козака, але нових чобіт він не міг нікуди сховати, і крамар одразу пізнав їх.
— Всипати сучому синові двадцять шомполів, щоб знав надалі, як ганьбити українську армію! — скомандував полковник, і козак, роззувшись, спустив штани.
Єврей, не чекаючи кінця екзекуції, радий, що нові чоботи знову в його руках, побіг до своєї крамниці.
Другого дня, після ранкової перевірки, до мене підійшов курінний Луцький, молодий, симпатичний старшина, в курені якого я опинився, й сказав:
— Вас кличе полковник. Мабуть, хоче познайомитися з козаком-студентом, бо ви в нас перший такий.
Я йшов до вказаної мені садиби, роздумуючи дорогою, що являє собою полковник Шевченківського полку Панченко, якого я вчора тільки мельки бачив, коли він обходив з євреєм-крамарем вишикуваний полк. Мені подобалась його швидка реакція на подію в єврейській крамниці, але, крім владного голосу, що звик командувати, важко було помітити щось "полковницьке" у верткій постаті середнього зросту, невиразного віку, котра на мить промайнула у французькій металевій касці перед моїми очима. У старій російській армії він навряд чи доскочив би до звання штабс-капітана, а що в Українській армії і досі були скасовані військові звання й лишались тільки посади, то й полковником, цебто командиром полку, міг стати будь-який здібний молодик. Навряд чи й мій курінний Луцький командував би в старій армії батальйоном.