Всі замовкли, прислухаються.
* * *
... Та й із розуму збився,
Вороному коню,
Гей, та й на гриву схилився.
Здавалось, через сад з панського будинку хтось свій, рідний подавав до людей голос.
Шелест пішов між людьми.
— Нашої! По-нашому!..— зашуміли радісно і через рівчак один по одному шугнули в сад; зашелестіли поміж кущами і змовкли, притаїлись.
Мати заздро подивилась їм услід, проте сама не пішла — було чогось ніяково.
А голос, рідний, бадьорий, немов розірвавши якісь пута над собою, струсивши, скинувши якусь вагу, вирвався, могутній і вільний, і соколом полинув над рідними полями.
Стоїть мати одна на майдані, радіє — впізнала.
— Ти ж мій голубчику!.. Ти ж мій соловеєчку, синочку мій коханий, дорогий...— стиха приказує вона сама собі, і сміється, й радісно руки ламає, і витирає рукавом сльозу, що котиться, як горошина, по зморщеному лицю.
Як поїхав козаченько
Та й у чистеє поле...
Гей!.. Аж там бідна дівчинонька
Пшениченьку поле...
І, здавалось, проясніло поле за селом, привітно осміхнулись хатки — підсунулись ближче...
Тріснула гілка, в саду щось гупнуло; забубонів стиха чийсь сердитий голос. У різних кінцях саду загавкали собаки, й трохи згодом лунав чийсь грубий голос:
— Чого поналазили сюди? Чого не бачили?..
Зашуміли трава й лист у саду, затріщало сухе гілля, і з темряви тікали назад люди з ясними обличчями й задуманим осміхом. В усіх до одного поблискували в очах однакові дрібненькі іскорки, як дорогі камінчики. Здавалось, навмисне бігали вони в панський сад за цими іскорками-перлинами і були раді, що хоч по маленькому довелося вкрасти.
Довго після того гомоніли люди, пригадували молодощі, співи, парубоцтво, і довго сяяв — не гасився в очах у їх той крадений у панському саду дорогий блиск...
1914