На розкоші

Сторінка 2 з 2

Васильченко Степан

Всі замовкли, прислухаються.

* * *

... Та й із розуму збився,

Вороному коню,

Гей, та й на гриву схилився.

Здавалось, через сад з панського будинку хтось свій, рідний подавав до людей голос.

Шелест пішов між людьми.

— Нашої! По-нашому!..— зашуміли радісно і через рівчак один по одному шугнули в сад; зашелестіли поміж кущами і змовкли, притаїлись.

Мати заздро подивилась їм услід, проте сама не пішла — було чогось ніяково.

А голос, рідний, бадьорий, немов розірвавши якісь пута над собою, струсивши, скинувши якусь вагу, вирвався, могутній і вільний, і соколом полинув над рідними полями.

Стоїть мати одна на майдані, радіє — впізнала.

— Ти ж мій голубчику!.. Ти ж мій соловеєчку, синочку мій коханий, дорогий...— стиха приказує вона сама собі, і сміється, й радісно руки ламає, і витирає рукавом сльозу, що котиться, як горошина, по зморщеному лицю.

Як поїхав козаченько

Та й у чистеє поле...

Гей!.. Аж там бідна дівчинонька

Пшениченьку поле...

І, здавалось, проясніло поле за селом, привітно осміхнулись хатки — підсунулись ближче...

Тріснула гілка, в саду щось гупнуло; забубонів стиха чийсь сердитий голос. У різних кінцях саду загавкали собаки, й трохи згодом лунав чийсь грубий голос:

— Чого поналазили сюди? Чого не бачили?..

Зашуміли трава й лист у саду, затріщало сухе гілля, і з темряви тікали назад люди з ясними обличчями й задуманим осміхом. В усіх до одного поблискували в очах однакові дрібненькі іскорки, як дорогі камінчики. Здавалось, навмисне бігали вони в панський сад за цими іскорками-перлинами і були раді, що хоч по маленькому довелося вкрасти.

Довго після того гомоніли люди, пригадували молодощі, співи, парубоцтво, і довго сяяв — не гасився в очах у їх той крадений у панському саду дорогий блиск...

1914