Я засоромився вельми, бо сильніший і чесніший за мене виявився Федір, якого я хотів усе-таки врятувати, і про це не забуваю й зараз. У важкому й незрозумілому світі ми живемо, де вчинки людські важаться не на золото, а на мідь; нелегко бути в ньому навіть просто чесною людиною, і кожне малодушшя й криводушшя кладе нам на душу тягар, котрий руйнує її... Кожен із нас занадто улягає обставинам, через що легко може зрадити і спаплюжити брата задля тимчасового спасіння — страх великий постійно хльостає нас і робить гнучкими й податливими, наче лоза. Однак гнучкі й податливі дерева не стоять у століттях; ті ж бо, що стоять, мусять важко й повільно рости.
Князь уже послав за Василем, призвідцею Федорового нещастя. Той не хотів іти, але його насильно витягли з монастиря.
— Я зробив те, що ти мені велів, — сказав йому князь.
Василь дивився на осмалене Федорове тіло, покрите великими пухирями: той лежав у кутку і стогнав. Дивну зміну побачив я на Василевому обличчі: очі його забігали, як у загнаного у пастку звіра.
— Я тобі нічого не велів, — сказав він, кинувши оком на мене, і відступивши од порога.
— Дивись! — сказав тоді твердо князь, тицькаючи на обсмалене Федорове тіло. — Ось той, хто не хотів виказати мені, де той скарб!
Василь ще далі відступив од порога. Очі його стали малі й темні.
— Це підступи злого біса! — раптом гукнув він тонко. — Він звабив тебе і наклеп на мене поклав! Ніхто ніколи не бачив, щоб виходив я з печери.
Тоді засміялися бояри, а один із них сказав:
— При нас ти говорив із князем.
На те сплів пальці рук Василь, звів їх над головою і закричав ще пронизливіше:
— Вас усіх звабив біс: не бачив я нікого і не виходив з печери!
Відтак роз’ятрився невимовно князь і наказав бити Василя. Здерли з нього слуги одежу, і побачили всі, що він у глині весь замащений, навіть ота його всохла рука, яку тулив до грудей. Відтак почали накладати йому палицями по спині, і закричав, застогнав і зав’юнився Василь, признаючись у своєму гріху, що це таки він виказав Федора. Тоді замовк у своєму кутку Федір. Я опустився біля нього на коліна і побачив погляд його передсмертний. Були в нього чисті очі, а обличчя мав повернуте до вікна, де й досі сочився лапатий повільний і негустий сніг: очевидно, те ж таки видиво жінки з дитиною бачив він до останніх хвилин своїх. Незважаючи на муки, які терпів, легка усмішка лягла йому на обличчя і освітила, як освітлює, бува, землю в осінню йору леглий листок.
— Він упокоївся! — сказав я, накриваючи Федорові очі.
— Ну що ж. — спокійно відказав князь. — Не показав нам скарбу той, покаже цей!
Він узяв лука і наклав на нього стрілу.
Тоді зламався перед князем вимащений у глину чоловік і простяг до нього руки, одну здорову, а другу всохлу. Великі сльози покотилися йому по обличчю, промиваючи у глині світлі борозенки, і зойкнув він розпачливо:
— Помилуй, князю! Видить бог, не зумів я знайти скарбу!
Але свиснула стріла і ввіп’ялася Василеві в груди, якраз поміж простягнуті прохально руки, здорову і всохлу, і впав він навзнак поруч із Федором. І лежали вони обіч: один із обличчям просвітленим, другий із обличчям перекошеним: одна пристрасть їх мучила, однаково загинули вони і від однієї руки, але хвилини передсмертні в кожного були різні.
— Забирай, ченче, це падло! — мовив мені князь. — Бо накажу їх псам викинути...
Я пишу своє писання після Полікарпа не тому, що хочу огудити його працю: вона має свою правду, а моя — свою.
Не в усьому збігаються наші мислі, але так повинно бути: люди, навіть в однакову одежу одягнені, — не однакового розуму та духу. Я почав збирати розповіді ветхих людей спершу з простої цікавості і для власної втіхи — ту втіху я й здобував. Тепер розумію, що не сама гола цікавість мною проводила, а може, й промисел вишній — адже була вона, та сила, що штовхнула мене до писання, і не темна вона є — не в ім’я зла мережу ці рядки. І хоч не встерігся тут від судж’ень особистих і поклав власне ставлення до того, що діялося навколо, події описував зовсім так, як про них мені оповіджено чи як переживав їх сам; отже, коли мені хтось неправду повідав, то і я вістив услід за ним ту ж таки неправду, а коли очі мої когось криво побачили, то хай мені вибачить бог: не від лихого умислу це сталося, а через невідання. Існує безначальна істина: немає нічого досконалого на цій землі і нічого доконаного.
Своє писання я замислював ширше від Полікарпового, бажаючи переповісти не тільки його історії, а додати ще й своїх. Зокрема, хотілося мені, щоб ця оповідь не звучала однозначно: про лихе та важке; мислив я більше і про людей вивищеного духу розказати, великих книжників та учителів, тих, від кого і я набрався добромисельного духу. Але надійшла така пора, що мушу завершувати своє писання. Досі я це робив потайки, ховаючись і у затвор уходячи і, хоч стерігся найпильніше, до решти вберегти своєї таємниці не зумів — захоплювався-бо писанням і не завжди зважав на шелест одежі за дверима, а часом легковажно забував і віконечко затулити. Окрім того, до мене почали приходити ченці на бесіду, і я залюбки входив із ними в розмови, анітрохи не приховуючи думок, що ними виповнені ці сторінки. Найлюбіший мій співрозмовник був Ісакій, але скоро відійшов він у світ ліпший, і я за ним вельми шкодував. Ісакієві я міг би показати це писання, не боячись, більше-бо навчив він мене, ніж я його. Тепер же найчастіше приходить до мене молодий чернець Никін, і я полюбив його душею. Він завжди примудрювався прийти до мене тоді, коли я був утомлений від писання і мав потребу повправлятись у слові — мені приємно було бачити проти себе розумні Никонові очі, і мене через те поривало викласти юнакові якнайбільше думок, що їх надбав за життя своє.
— Друже мій, — казав я своєму пильному слухачеві, — скільки книг тут перечитав, і всі вони грішать на одне: одновимірні вони й одноманітні. Творець наш терпить це. але сам він напрочуд різновимірний, ніколи не буває застиглий і млявий, він весь у русі, у безначальному процесі творення, народження і вмирання, він — як дерево несмертельне: одні гілки на ньому всихають, а інші наростають. Листя з’являється й падає, а він завжди є, поки взагалі існує у всесвіті життя. Життя, друже мій, — це і є він, це те, що рухає світ і дає йому несмертельність. Не має образу, щоб віддати його, — він сіє на нас страх, радість і щастя, бо він дух животворний. Все, що супроти власної природи іде, йому не служить, а поріддям дияволовим суть, все, що з нею в ладі буває, — все те боже воістину.