— Сказав кинути діло наше богомерзьке, — додав Кирило.
— Чуєш, отче ігумене, — різко крутнувся на підборах Григорій. — Вони бажають стати монастирськими холопами. Просіть цієї милості в отця ігумена.
На те впали всі троє на коліна і вдарили поклона.
— Просимо, отче милосердений, візьми нас у холопи монастирські.
— Хай буде так, — сказав ігумен. — А ти, отче Григорію, приготуй пергамен. Але не пиши, що вступають вони в холопи добровільно, хай боржниками монастиря себе зголосять.
— Зголошуємо себе монастирськими боржниками! — сказали колишні таті.
Усі ченці схвально закивали головами, бо боговгодне діло в тому бачили. Був тільки один з-поміж них, котрий Ісакієм звався, тільки той не відчув радості з такого перевтілення татей. Хтозна-чому сльоза блиснула в нього на оці, однак цієї сльози не помітив ніхто, крім Єремії, і покивав тоді Єремія Ісакію пальцем, аж той злякано заморгав повіками і швиденько змахнув непрошену сльозу.
Мене не було в монастирі, коли все це відбувалося, розказали ту історію Єремія та Ісакій. Ісакій розповідав, прихилившись до віконечка, бо сидів я тоді в затворі, і хтозна-чому знов з’явилася на його оці сльоза.
— Що мене найбільше вразило в цій історії, — сказав Ісакій насамкінець, — це те, що Григорій насправді думав: любов сіє на землі і справді боговгодне діло чинить. Забувся він, що, хто рабство комусь на шию накладе, той сам найостанній раб.
5
Вночі, коли всі засинали, він любив заходити до своєї кліті зі скарбом, перед цим щільно зачинивши вхідні двері, запалював свічку і відчиняв заповітну скриню. Тоді висипав на верету весь скарб і починав рахувати, кидаючи по часточці у ту ж таки скриню. Були там монети, гривни, куни та різі, і на кожні гроші мав він у скрині переділок, в які складалися гроші грецькі, лядські, швабські й хазарські. Були тут шматки золота і срібла у злитках та в ломі. Тож перебирав він усе те, затримуючи кожну часточку між пальців і солодко при цьому муркочучи; мав майже приплющені очі, а язик його весь час прицмокував. Таким побачив його всюдисущий Єремія через прокручену свердлом дірку, коли витягнув з тої дірки чіп і приклався до неї оком. Він розпалився розповісти про все ігумену, але той, певне, знав про Григорієві гроші.
— Брате Ієреміє, — сказав поважно. — Мудрі будьмо! Не на зло обертає брат Григорій свої гроші, а тільки береже. Не має він рідні, окрім нас, братії своєї по духу, чому ж маємо заздрити?
Єремія признав ігуменову рацію і перестав наглядати за Григорієм, наскільки це йому вдавалося, адже це призначення його було — стежити й висліджувати. Братії ж він розповів таке:
— Бачив я, братіє, сон дивний. Їхав наш отець Григорій на золотому коні і срібного істика мав. Нараз збрикнув його кінь, і впав Григорій просто в багнюку...
Посміялася братія на цей Єреміїн жарт, адже кожен зрозумів, чому сказав він про золотого коня. Неясно було, чому про падіння Григорієве він натякав і про багнюку, але пізніше розтлумачив він мені і це. Тим часом ще один подвиг на честь нашого монастиря доконував Григорій, який був достойно восхвалений у Полікарповому писанні.
Мав той блаженний Григорій город, де росли посіяні ним овочі та плодові дерева. Не один позирав заздрим оком на той город, але кожен і близько боявся до нього підходити, поставив-бо довкола нього Григорій пастки, втрапивши в які, і ноги можна було позбутися. Сам Григорій часто поравсь у своєму городі, набираючи звідти овочі, а що був той город нагорі, то ченці часто бачили його там зігнутого. Плоди й овочі він виносив на траву, а тоді кликав келійника, не пускаючи його відтак на грядки, — той відносив усе до Григорієвої келії, дістаючи натомість жменю вишень чи кілька морквин. Варив собі Григорій овочі сам, а вишні їв, сидячи на порозі келії і попльовуючи на всі боки: любив він так чинити вечорами, в час літнього дозвілля.
— Маєш приступ до Григорієвого городу, — сказав якось у жарт келійникові Єремія. — Міг би підживитися, а то шкіра на тобі й кості.
— Бог з вами, отче! — злякано повертався до нього келійник. — Той город — наче фортеця неприступна!
Город той і справді був як фортеця, бо хто проходив повз нього, повертав незмінно голову й чудувався на розрослі плоди та овочі, особливо дивувалися на гарбузи, що валялися, як велетенські голови. Про ці голови оповідали ченці, що вони всевидющі, а ночами балакають поміж собою і поблимують вогниками, на які не варто дивитися, щоб очей не зіпсувати. Часом можна було побачити, а бувало так щоосені, коли дозрівали ті гарбузи, як сидить на одному із них худий дідок і подрімує, а над ним червонолисто палають дерева — цей дідок на велетенському плоді невеликим грибком видавався, котрий ув останньому сонці вигрівається. А що нікому не було доступу до тих плодів, починала братія пащекувати, що, певне, не тільки богові Григорій молиться — надто все велике росте в нього. Туди і стежечку осібну було протоптано, і ходив по ній тільки Григорій, а часом келійник, коли треба було щось піднести: захотів був пройти по ній і Ісакій, але той прохід надовго запам’ятався братії. Якась петля захопила його ногу і стягла так міцно, що не зміг він виплутатись, хіба що більше почав замотуватись у тенетах, які накинулися на нього, наче вужі, і обплели зувсібіч. Тоді заборсався й закричав Ісакій, а хто бачив те дійство (передусім Єремія), не міг подивуватися, що це з Ісакієм приключилося? І справді, висів між вірьовок і тенет, як у павутинні, і вив та борсався, а знизу по стежечці неквапливо ступав головатий, худий ченчик, спокійно налягаючи на костурця. Покивував головою, і очі мав малі й щілинкуваті, здавалося, що плив він по павутині стежки до дивної розкаряченої мухи. Спостерігачам моторошно від того видива ставало; кожен подумав, що ось-ось добереться цей головач до своєї жертви, простягне палицю і бризкне з неї струмінь отрути. Тоді затерпне той, що б’ється в тенетах, і поволочить його головач по павутині стежечки до своєї оселі.
Спостерігачі побачили, що Григорій справді простяг до Ісакія палицю:
— Чого тебе занесло сюди, Ісакію? — сказав сердито. — Чи ти не знав, що тут у мене тенета?