— Люди! — сказав раптом біснуватий і повернувся до юрби. — Вони вже мене покидають! Вони вже покидають мене, люди!
Тихе зітхання пройшло по юрбі. Лаврентій поклав на груди хреста і почав обходити Прокопа, отіняючи його зусібіч хресним знаменням.
— Його покидають біси, бо він наближається до святого місця! — урочисто проголосив Лаврентій. — Чудо твориться на ваших очах, люди, справжнє чудо!
Процесія входила в розчинені монастирські ворота. Святоша хрестився.
— Куди мені йти? — спитав біснуватий.
— У церкву. Чи, може, ти боїшся церкви?
— Вже не боюся, — мовив біснуватий. — Вже бачу там тридцятьох і трьох мужів, що хочуть мене зцілити.
У церкві й справді чекав на нас ігумен з братією. Я долучився до них.
— Чи знаєш ти когось із цих людей? — крикнув пронизливо Лаврентій.
— Я не знаю тут нікого, — відповів біснуватий.
— Але ж перед тобою люди, імена яких ти називав.
— Я не знаю їх в обличчя, — сказав біснуватий. Тоді ступнув до нього ігумен.
— Хто зцілив тебе? — спитав.
Прокіп захитався і раптом упав на коліна перед іконою богородиці.
— Вона! — закричав він. — Це з нею зустріли мене святі отці. Було їх числом тридцять три, і я зцілився!
Тоді попадали навколішки всі, і я разом з усіма — не годилося мені від усіх різнитися. А ще я подумав: нехай іде до неба всяке хваління боже навіть від лукавих, щоб не було в цьому світі тільки темного і тільки лукавого. Помітив я ще одне: окрім святих, умовлених Лаврентієм, тут, у церкві, назвав біснуватий і тих п’ятьох, яких називав уперше, — вони теж були зараз у храмі. І хоч було святих названо вже тридцять вісім, ніхто того, здається, не помітив, а я відчув дивну полегшу на серці. "Коли є на землі хоч п’ятеро чистих серцем, — подумав я, — вона вже не побита тьмою. Біс і справді блукає по наших думках та серцях, не буває він лише там, де не відають про його існування, тобто де очі болящих та скорбних світяться".
З Прокопа зняли вериги, і вдалося це Лаврентію без труда. Велетень ще раз ударив поклона, й ігумен відпустив його. Він кинувся почесному старцю до ніг і зі слізьми прийняв благословення. Тільки після того почав пробиратися до виходу. Люди розступалися і дивилися на нього повними захоплення очима.
Я стояв на виході і зміг піти за ним слідом. У західному окраї неба стояла сиза, понура хмара — десь хлющив дощ. Знову з’явився вітер і налетів на дерево, яке росло серед двору. Над головою в мене розсілося кілька іскристих, яскраво-срібних хмар, які аж тремтіли серед осяйного блакиту. Вітер вдарив біснуватому в обличчя і звіяв його густе, довге волосся. Біснуватий зігнувся і хутко пішов до воріт. Мені здалося, що він ледве стримується, щоб не побігти. Зрештою, він мав ще хоч раз обернутися. Він мав попрощатися з тими, від кого тікав, і я поспішив за ним: хотів побачити в цю хвилю його лице.
Так воно й вийшло. Знову вдарив шаленим накотом вітер, і Прокіп обернувся в той бік, де лишалися його мучителі: очі його стали надмірно розширені й потемнілі. Яскраве світло — сонце саме вигулькнуло з-за хмари — впало на Прокопове обличчя, і воно обезтінилось. Я здригнувся й завмер, різко зупинившись у ході: дивилося на мене лице, наче з образа зняте. Іржавий клубок підкотився мені під горло. "Ось воно, — подумав я, — чудо справдешнє, ось він, болящий і скорбний!"
Коли закалатали в било, я відчув, що мені важко вставати. Було в келії майже темно, келійник уже будив мене, несміливо торсаючи за плече. Я йшов у вогкій сутіні, переді мною ступав повільно Григорій, а позаду важко дихав Нестор, той, котрий літописа написав. Ми всі були в той ранок наче приглушені, і, хоч звичайно перемовлялися, всупереч припису, по дорозі до церкви, в той ранок вуста наші були наче заліплено. Піп Тит і диякон Євагрій, про ворожнечу між якими ми переповідали поміж себе не одну кумедну історію, були надуті й правили заутреню мляво й неохоче. Такий настрій не минув й ігумена, той стояв на своєму місці й похитувався, — у блідому світлі свічок його спина здавалася горбатою, а кукіль гостро стримів над головою. Я примостився збоку, і мені видно було братію; позаду ж стояв, як завжди, заплющений, білий і зморшкуватий, невисокий, але широкий у плечах дідок — Єремія. Такий був він того ранку нерушний, що, здавалося, помер і тільки завдяки палиці-підпірці не падає. Його велике, важке лице було виставлено вперед, а біла борода в цьому примарному світлі здавалася брудним віхтем. У мене зімлівали ноги, та, певне, не тільки в мене, ось брат Матвій похитнувся і ледве не впав. Відтак розплющилися Єреміїні очі, напрочуд ясні й чисті — зелена вода між засніжених берегів; брат Матвій замотав головою, проганяючи мороку. Але в цей час похитнувся і ледве не впав брат Федір, і знову позад нього засвітилися ясні зелені очі, оточені густим сивим кущинням. Федір перестав співати і, похитуючись, поколивався туди, де стояв незвичайно згорблений ігумен. Голосний шепіт провис у церкві, покрив, здається, весь наш спів — брат Федір посилався на нездоров’я. Ігумен хитнув куколем, брат Федір спершу позадкував повз нього, тоді повернувся і поплив беззвучно, як тінь, до виходу. Я’ мимовільно запам’ятав дивний вираз його обличчя: було воно наче попелом присипане, а крізь попіл проступала блідість. Єремія також дивився на Федора: зелені очі горіли й спалахували, і на мить здалося мені, що то великій сивий кіт стоїть на вийсті і палить очі на сіру й нікчемну мишу, що котиться йому назустріч, Федір обігнув Єремію, як вода камінь, і я побачив, як ледь-ледь помітно здригнули його вуста, а очі на мить пригасли.
Ми всі завовтузились, бо уявили брата Федора в теплій постелі: тут же, на холодних плитах, було зимно й незатишно, здавалося, блукав церковний продув, обвіював нас, залазячи під одежу, й обмацував тіла, наче ходило по церкві десятки невидимих рук і кожного обшуковували. І все-таки я напружував усю силу, щоб не задрімати, повіки мені клеїло з непереборною силою, немов сидів у мене на плечах важкий і теплий сон і заліплював очі рученятами.
Брат Матвій знову похитнувся, аж мусив опертися об стовп: на те знову засвітилися зелені Єреміїні очі, що були як зелений лід між покритої інеєм старої трави; Матвій уже також ішов до ігумена, ледве перебираючи нерухомими в колінах ногами і виставляючи сухий, гострий, зад. Знову в церкві поплив шелест, начебто шуміло над нами якесь дерево із бронзовим листям, хитнув кукільні Матвій, як недавно Федір, поплив до виходу просто на ясний зелений вогонь Єреміїного погляду.