Отже, процес назрівання ішов по лінії руху вперед. Першою передумовою того визнавалося всіма відчахнення України-УССР від Москви, на чому сходилися всі — і українські безпартійні "шкідники" та "вороги народу", і українські комуністи — Хвильові, Шумські, Скрипники, Волобуеви і т. д., ім’я же їм — легіон.
Не важно, чи були ті сили організовані в політичні партії та ордени, чи ні, не про те ходить. Ходить про те, що вони були і діяли, навіть не бувши організовані в партії з причин виключних, об’єктивних. Ці причини об’єктивні становили ту особливу прикмету, яка тяжіла над українським життям у формі безперервного і страшного терору. Одначе навіть при таких умовах потенціальні революційні сили шукали виходу в дії. Це свідчить про рівень наснаги тих сил.
Кількісно — ті всі політичні кадри становили і становлять і тепер велетенський політичний актив, вишколений в першокласній політичній школі, актив, який навіть не мавши змоги прибрати організаційних форм зовнішніх, все ж є організований внутрішньо своєю революційною та протибільшовицькою (протимосковською, протиімперіалістичною) суттю, що проходила навіть через основні кадри КП(б)У (а особливо тепер), актив, здібний в любий момент і в дуже короткий час набрати залізних організаційних форм. Це найліпше розуміли весь час більшовики, вживаючи всіх профілактичних заходів убезпечення від цього.
Цей політичний актив, ці політичні революційні кадри, багато— і багатотисячні, як політична (хоч і розпорошена ніби, але вона мусить бути і буде з’єднана) еліта багатомільйонної України, і є та вирішальна сила, якій належатиме перше і вирішальне слово в ближчому часі іменем мільйонів, які вони репрезентують.
Спроби організації тих сил відбувалися перманентно при всіх тих умовах в процесі боротьби і в процесі їх наростання. Такі спроби були досить конкретні, починаючи від організованої і широко розгалуженої опозиції в КП(б)У, що охоплювала собою ЦК, низку провідних наркоматів і цілий державний апарат, аж до УВО (Українська Військова Округа) включно, через СВУ, СУМ, Партизанський союз тощо і аж до низки невідомих, задушених в льохах НКВД більших і менших груп, зародків політичних партій. Не кажучи вже про ряд "неполітичних", офіційно допущених організацій під різними марками, як-то: Вапліте, "Ланка", Пролітфронт, що хоч і не були політичними організаціями назовні, але були ними зсередини.
Але останні і їм подібні форми — то були паліативи. Та й вони терпіли розгром. Ще більше були громлені всякі спроби політичної організації.
В умовах виключного терору не могла зміцніти і розростись жодна політична організація. Тим більше не могла зміцніти і вирости політична партія. При всій потребі в ній і при всіх намаганнях її створити.
Більшовизм знає, що значить революційна партія для України, створена з тих політичних, революційних кадрів, що зросли й вигартувалися в тій дійсності, що пройшли ідеальний вишкіл в його школі і що репрезентували б собою революційний український народ, як його авангард. (Не здають з цього справи тільки деякі наші "політики", але то не має ніякої ваги, як не матиме жодного впливу на хід подій). Через це, здаючи собі з цього справу, більшовизм не жалів засобів і не спинявся ні перед чим в веденні "профілактики".
Одначе, незважаючи ні на що, він не зняв і не зніме цього питання з порядку денного, з історичного порядку денного.
Як не зняв і не зніме з історичного порядку денного прихід до слова цілого українського народу і його революційних політичних резервів, що прийдуть, нарешті, до належного організаційного оформлення, до політичного вивершення — до своєї керуючої політичної партії. Партії, яка буде не тільки гідним політичним "партнером" цілій ВКП(б), а й перевищуватиме її, бо перевищуватиме її ідейно-політично, як завжди буває з політичною силою, що приходить як могильник реакції і контрреволюції.
ІІ
Не зняв цього питання з порядку денного й розгром України гітлерівськими ордами, не зняв цього питання прихід фашизму у всіх його відтінках.
Фашизм тими ж середниками, що й більшовизм, загальмував сили української революції і революції в цілім СССР. Революційні сили, що психологічно були приготовані вже до спонтанного розгорнення, в основній своїй частині мусили були повернути руля і стати до бою з фашизмом, вибравши з двох зол менше.
Мудрагелі кажуть: "А чого ж ті всі кадри не пішли в ліс — битися на два фронти"!?
А того, що рівень політичного розвитку на тій Україні давно вийшов із стадії політичного примітивізму. Епоха "Крутів" та "Холодних Ярів", "Базарів" давно пройшла там. При всіх природних здібностях до героїзму і самопожертви і готовності до них (що в цій війні в боях з фашизмом засвідчено якнайкрасномовніше!) на Сході за цю чверть століття виробилася ще одна риса, а саме: уміння мислити політично і тверезо, зважувати сили і можливості, і правильно оцінювати дійсність та перспективи.
Відрух 1941 року, який засвідчив, що собою в дійсності являє український народ в тій УССР під ідейно-політичним оглядом, після швидкого зорієнтування в справжніх намірах фашизму був негайно ж і правильно скорегований. Хоч це в цілому обійшлося в колосальну кількість жертв.
В тій ситуації було ясно, що третя сила, яка виступить набагато слабше від кожної з колосальних потуг і вклиниться межи ними, як межи жорна, буде неминуче розмелена на порох. Коли ж це не є досягнення мети.
Тактично до вибору в тій ситуації була лише одна можливість вирятуватися від остаточної ліквідації взагалі — це бити Гітлера, бити фашизм. Справа боротьби за державну суверенність і незалежність, яка не могла бути підтримана ніким в тім побоїщі — ані зовнішнім втручанням, ані революцією в СССР (що в тій ситуації була виключена агресією найреакційнішого фашизму), відсувалася ходом подій до більш слушної ситуації, до створення якої було треба ще змагати.
Ось чому ті сили не пішли в ліс робити "Крути" й "Холодні Яри".
Але якщо "ходить о стислість", так вони таки пішли, але бити Гітлера, пішли бити фашизм.
Мудрагелі знову скажуть: "Значить, то не були українські патріоти, не були українські революційні кадри, а всього лише збільшовичені малороси"!