На могилі званого мого брата Михайла Дукача у Заставні

Сторінка 2 з 2

Федькович Юрій

"Земле моя, нене моя,
Голубко моя,
Пахучими васильками
Майованая,
Дрібненькими слізоньками
Поливаная!
Ти вірного товариша
Узяла єси, —
Від вірного товариша
Поклін понеси.
І красно му уклонишся
Добрий вечір дай,
А як схоче серце спати,
Ти го не займай.
Із чирчиків та з ромену
Кубелечко звий,
Зозулиним синім пюрцем,
Як мати, укрий,
А з перстеня золотого
Забавочку дай,
Лебединим щебетанням
До сну му співай.
Співай єму, серце моє,
Про сонячний світ
Та як в садах красується
Той маковий цвіт;
Да як рожа стрільця кляла —
Ти, доле моя!
Як плакали товариші
В неділю до дня;
І як дівча на пречисту
По воду ішло,
І як воно, вертаючи,
Золот хрест найшло,
І як воно рано-рано
Личко вмивало
Ще й русою да косою
Єго втирало,
Да як воно чесалося
Біглим гребінцем,
Да як воно вінчалося
З цвинтаря вінцем,
І як воно голівоньку
Клонило на стів;
І як місяць молоденький
За хмарою вмлів".
Отак єму співатимеш,
Рідна моя мати!
Отак, врешті, довелося,
Єдиний мій брате,
Заспівати! Боже, боже,
Да що вже й казати!..
Доводиться поволеньки
Усьо поховати,
Що у світі любе, миле.
Нехай і так буде!
Може, й мене на сім світі
Нечуй не забуде.
Не барися ж, чорний друже, —
Доста світом нудить,
Доста уже насміялись
Письменнії люде
З моїх сльозей віршованих
І кров'ю умитих!
Веди ж мене, тихий друже,
Туди, де би жити:
У могилу глибокую,
У могилі, може,
Як у тих аравських ночах,
Усьо понаходжу,
Що у світі було любе:
І добрії люде,
І ненечку ріднесеньку,
І батька-голуба,
І ті літа молодії —
Маковії квіти,
І ті сестри щебітливі —
Невиннії діти,
І тебе, ти, моя зоре,
Чорнявая Цоре,
Щось зоряла наді мною,
Як ранішня зоря
Місяцеві молодому
Зоряла — зомліла...
Там ми, серце, звінчаємось:
Досвіта в неділю
На всеношній повінчають...
Доле моя, доле!..
А ти, брате Михалику,
Брате мій, соколе,
В дружби підеш молодому.
О боже мій милий!..
А може, нас попи твої
Так тільки дурили,
Що другий вік у могилі
І луччая доля?
Може, й нема, хто не знає!.. —
А правда ж, а воля,
А надія наша вічна?
Ні, боже ти, світе;
Ти праведний, ти живущий
Вовіки і віки,
А ми твої рідні діти!
Хіба сиротині
Вже не буде краща доля,
Як плакать під тином?