Та коли Айда Бартон зайшла у воду, всі чи майже всі, хто був на пляжі, вибачили їй і костюм, і прегарне тіло. З зухвалим виразом вона торкнулася чоловікової руки, всміхнулась, тоді обоє пробігли кілька кроків, відштовхнулися від твердого піщаного дна і, описавши невисоку дугу, пірнули якраз під хвилю.
У Вайкікі є два прибої: великий, бородатий Канака, що означає "чоловік", — він реве далеко за молом, — і менший, лагідніший Вагіне, що означає "жінка", — цей ударяється в самий берег. Уздовж берега пролягає широка мілина, якою можна брести сто або й кількасот футів, поки зникне під ногами дно. Та коли за молом розгуляється велика хвиля, прибій Вагіне також підіймається до трьох-чотирьох футів, тож на мілині піщане дно може виявитися і за три фути, і за три дюйми від поверхні, вкритої шумовинням. Щоб пірнути в такому місці, таким граційним, невимушеним рухом, відірватися від землі випростаними ногами, повернутись у повітрі головою вниз і розітнути нею воду, треба добре знати прибій, уміти пристосовуватись до хвиль і мати довгу практику.
Такої гарної, вишуканої, сміливої вправи не навчишся за день, треба добре натовктися об піщане дно, а можна й скрутити собі в'язи. На тому місці, де так чудово пірнули Бартони, два дні тому розтрощив собі голову один американський спортсмен, добре не розрахувавши наростання і спаду прибою Вагіне.
— Професіоналка, — пирхнула місіс Блек, стежачи за Айдою Бартон.
— Певне, якась циркачка.
Такими й подібними до цих зауваженнями заспокоювали себе жінки, що сиділи в затінку: за допомогою простого методу самообману вони втішали себе, добачаючи велику різницю між тими, хто працює, щоб їсти, і людьми свого середовища, що їдять, не працюючи.
Того дня у Вайкікі ревів могутній прибій. Навіть хвилі Вагіне були досить небезпечні й для добрих плавців. А за мол, у прибій Канака, ніхто не зважувався виходити. І не тому, що два десятки чи й більше молодих спортсменів, які зібрались на пляжі, боялися запливати так далеко, — просто вони знали, що велетенські гримучі буруни, спадаючи й здіймаючись прямовисною стіною, затоплять навіть найбільший їхній човен і перевернуть кожну дошку. Самі вони, принаймні більшість їх, могли б уплав подолати хвилі, бо людина пропливає і крізь такий бурун, проти якого не встоїть ані човен, ані дошка, та не це їх вабило сюди з Гонолулу: вони любили, розгойдавшись на хвилі, на мить піднятись на весь зріст над ії гребенем, а тоді стрілою летіти разом з нею до берега.
Капітан човна номер дев'ять, один із засновників яхт-клубу і сам кількаразовий чемпіон з плавання на далеку відстань, не зауважив, коли Бартони ввійшли у воду, і побачив їх уже далеко за низкою плавців, що трималися запобіжних линв. Відтоді, стоячи на горішній веранді клубу, він уже не спускав їх з ока. Коли вони поминули сталевий мол, біля якого тренувалися кілька найзавзятіших нурців, він сердито промурмотів:
— От бісові малагіні!
"Малагіні" гавайською мовою означає новак, недосвідчений; і хоч капітан дев'ятого номера бачив, як гарно вони пливуть, він був певен, що ніхто, крім малагіні, не зважився б виплисти в глибоке корито з швидкою течією за молом. Тому він і розсердився. Він спустився з помосту, тихо дав вказівку кільком найдужчим веслярам і знову вернувся на веранду, захопивши з собою бінокля. Шестеро спортсменів, намагаючись не привертати нічиєї уваги, стягли човна номер дев'ять до самої води, перевірили на ньому весла й кочети і недбало посідали на піску. Дивлячись на них, ніхто б не подумав, що десь запахло небезпекою, хоч вони крадькома й поглядали вгору на свого капітана, який не відривав від очей бінокля.
Те глибоке корито утворилося завдяки річці, що впадала там у море: корали не наростають у прісній воді. А течію в ньому прискорював могутній прибій, що рвався до берега. Хвилі, не маючи змоги відступити назад тим шляхом, яким вони налітали, бо їх тиснув ззаду прибій Канака, завертали в корито річки, пірнаючи під зустрічні буруни. Навіть на цій бистрині хвилі здіймалися високо, але не до такої велично-страхітливої стіни, як обабіч течії. Тому човнові й порівняно доброму плавцеві там не загрожувала велика небезпека. Але плавець мав бути дуже сильний, щоб подолати швидку течію. Ось чому капітан дев'ятого номера не відводив бінокля від очей і півголосом лаяв тих малагіні, по яких, він був певен, йому доведеться послати човна, якщо їм не стане снаги здолати течію. Бувши ними, він завернув би ліворуч до мису Даймонду, і прибій Канака виніс би його до берега. Але ж це він, бронзовий Геркулес двадцяти двох років, русявий білий чоловік, обпечений субтропічним сонцем до кольору червоного дерева, який своєю постаттю і м'язами дивно скидався на незрівнянного Дюка Каганамоку. На ста ярдах чемпіон світу з плавання випередив би його на цілу секунду, зате на велику відстань він міг би залишити чемпіона далеко позаду.
З сотень людей на пляжі ніхто, крім капітана та його команди, не знав, що Бартони попливли за мол. Усі, хто бачив, як вони відпливали від берега, були певні, що вони разом з іншими пірнають біля молу.
Раптом капітан вихопився на поруччя веранди і, тримаючись одною рукою за підпору, спіймав у бінокль дві темні цятки на воді. Так воно й є! Ті дурні, вибравшись із течії, завернули в протилежний бік від мису Даймонду, і прибій Канака відрізав їх від берега. Навіть гірше: вони, здається, надумали перетнути прибій.
Він швидко глянув униз, та коли веслярі, прикидаючись байдужими, неквапом попідводились і стали на свої місця, щоб спустити човна, він передумав. Поки човен домчить до плавців, не буде вже кого рятувати. І якщо й домчить, то тільки-но зверне в прибій Канака, як його миттю перекине, і навіть найкращі плавці з його команди навряд чи врятують того, кого вже нещадно битимуть об дно велетенські бородаті буруни.
Капітан угледів першу хвилю Канаки, що здіймалася в морі позад двох цяток-плавців, велику, але не з найбільших. Потім побачив, що вони пливуть кролем, поряд, обличчям униз, витягнувши тіло на всю довжину, махаючи ногами, мов лопатнями, і хутко викидаючи вперед руки, — видно, намагаються набрати десь такої швидкості, як хвиля, щоб, коли вона їх наздожене, не відстати, а злитися з нею й полинути далі. Тоді, якщо їм вистачить відваги і вправності втриматися на гребені — бо як ні, то їх потягне вниз головою і розтрощить об дно, — вони помчать до берега вже не власними зусиллями: їх понесе хвиля, з якою вони зіллються.