На лиці землі

Сторінка 5 з 5

Гуцало Євген

— Зовсім сп'янів Кирило, ведімо до хати його,— почали казати.

— Це хто сп'янів? Я сп'янів? Та немає такої горілки, щоб мене узяла. Це я того захмелів, що бачу вас усіх разом.

— Йосипе, Йосипе, ну чого ж ти руки на грудях склав? — насідала розумна Ганна.— Треба ж робити щось.

— Тату... Ходімо...

Кирило ширше розставляв ноги, ніби його хотіли зіпхнути, а він прагнув утриматись.

— Можете не дякувати. Усіх вас... отут... забезпечу. Не я був би, якби не забезпечив! І вас, і дітей ваших.

— Допитися отак! Простимо вже, бо сина женить. Добре, що хоч не свариться ні з ким і не б'ється...

— Святий чоловік... Ходімо вже, Кириле, ходімо, бо ж гості в хаті чекають, а ні вас немає, ні молодого.

— Запам'ятали, що я казав? Запам'ятали, де показував? Добре запам'ятали? Отак і буде, бо Кирило не обманює. Сказав — як зав'язав сто гудзів на мотузку, не розв'яжеш...

— Спасибі, тату,— дякував п'яний син...

Кирила взяли під руки й повели додому. Він шкопертався, голову звісив, проте ще знаходив у собі силу раз у раз вигукувати:

— Забезпечу! Що в мізки вбив собі, то вже так і зроблю!

— Спасибі, тату...

В коморі постелили сіно, кинули кожух, подушку і вклали Кирила, аби виспався, Кирило відбрикувався, проте заснув одразу. Снилось йому щось гарне, бо він задоволено мурчав і всміхався. Щоправда, коли глупої ночі співи повтихали, Кирило прокинувся. Довго доходив тями, проте в голові гуло й дзвеніло, то так тієї тями дійти й не зміг. Поворухнув однією рукою — ворушиться, спробував звестись — темрява закружеляла довкола нього, й Кирилові здалось, що він теж кружеляє в тій темряві. Він напружив ноги, аби не впасти. Де ж це він? Проте свідомість спала, нічого не підказуючи. Розвівши руки, ступив уперед і наткнувся лобом на щось тверде. Обережно взявся обмацувати, але так і не зміг догадатись, що то. Ступив убік, ще раз, та в коліно вперлось щось гостре. Де ж вихід? Як звідсіль вибратись? Куди він потрапив?

Кирило вкляк, силкуючись збагнути, де він. В голові шуміло, в скронях стукало — жодна думка не народжувалась. Де ж він? Чому довкола така навісна тиша? Й од здогадки, яка ще не оформилась, проте вже тонесеньким струмочком пробивалась у свідомість, тіло його раптом стало безвольне, руки, як неживе дерево, обвисли, й Кирило осів долі. Він утрапив туди, де не можна нічого ні побачити, ні почути, де панує споконвічна чорна тиша. Добре, що тут сухо й тепло, нізвідки не дме й не протікає вода. Добре, що тут, либонь, є на чому полежати — і Кирило легесенько взявся обмацувати кожух на долівці. Під пальцями зашаруділо сіно, і його запах остаточно заспокоїв. Сіно пахло луговими травами, аромат його був лагідний і приємний. Кирило зітхнув і, подумавши, що на такий упокій він заслужив не тільки в бога, а й у людей, міцно заснув.