Дурна Сила, кривлячись на кожному кроці, рушив за дідом Кібчиком.
— А хутро? — зненацька обізвався дід Кудьма. — З ним як бути?
Усі втупилися у сакви з хутром. Швайка витрусив сакви, легенько доторкнувся рукою до лискучої шерсті.
— Гарне хутро, — похвалив він. — Це ж чиє?
— Найменша в’язка — то Сороки, — похмуро пояснив Дурна Сила. — Найбільша в’язка — Грекова. А оце — Янька Верховодки. А ця — Очеретянки.
— Нема вже ні Верховодки, ні Сороки з Очеретянкою, — похмуро зауважив Швайка. — Порубав їх Тишкевич. Як останній боягуз — по спині шаблею. Один лише Грек дивом урятувався.
— Попадеться мені той Тишкевич, — скрипнув зубами Демко.
— Мовчи вже, — скривився дід Кібчик. — От же ж лихо! То ж не просто хутро, то чиясь надія на краще життя. Це ж матір чи сестру з неволі хтось викупити хотів. А воно он як вийшло… Що ж робити, Кудьмо?
— Хутро твій онук привіз, — не одразу обізвався дід Кудьма. — Так що роби, як велить твоя совість.
— Совість, кажеш, — зітхнув дід Кібчик. — Совість. Вона велить хутро повернути туди, де його взято. А там уже вирішать, що з ним робити. Збирайся, — звелів він онукові.
Дурна Сила, ледве перебираючи непокірними ногами, почав прив’язувати сакви до сідел. Усі мовчки за ним спостерігали.
— Не варто йому повертатися у плавні, — несподівано сказав Швайка. — За крадіжку там карають смертю. Закон такий.
— Знаю, — відказав дід Кібчик. — Але як буде, так і буде. Та й не сам він їхатиме. Я теж з ним. Що йому випаде, те й мені.
— Добре чиниш, — схвалив дід Кудьма.
— Тоді, діду, вислухайте мене уважно, — сказав Швайка. — Спочатку зазирніть до Вирвизуба. Він у них там головний ватаг. Розкажіть йому все як було, може, й допомогу якусь надасть. А заодно, коли неважко, і цих коней передасте. Бо вони його. І ще скажіть, що я дуже прошу за онука вашого.
— Передам, — запевнив його дід Кібчик. — Спасибі тобі, Пилипку, за серце незлостиве. Спасибі й тобі, старий друже, — вклонився він дідові Кудьмі. — І прощай. Бо більше, мабуть, уже не побачимося.
— Значить, до Воронівки уже не повернешся… — чи то запитав, чи то зробив висновок дід Кудьма.
— Нема мені більше чого там робити. І не навчений я у Сірка очі позичати.
Він поволі підійшов до коней, сів на одного з них і подався вузькою зарослою дорогою, що вела до Сули, а там і далі. Може, аж до самого Чорного моря й турецьких берегів.
Демко поправив сакви, підібрав палицю і подався, не озираючись, слідом.
Стукіт копит довго ще відлунював у нічній тиші. Але незабаром і він розчинився у шорсткому шумовинні очеретів.
ВОРОЖБИТ ГРИЦИК
По темнаво-синьому небесному шляху повільно котилася золотава таріль місяця. Вона досягла найвищого місця і почала роздумувати, куди котитися далі: чи то вперед, чи, може, повернути назад. Врешті вирішила, що котитися вперед куди цікавіше.
Швайка лежав під пагорбом на животі і через очеретину пив воду з криниці. Пив і аж стогнав від задоволення.
— Ніде такої води нема, — приказував він. — Де тільки не був, а такої ще не зустрічав.
І знову припадав до очеретини. Санько з Грициком лиш очі витріщали на нього. Вони ще не бачили, щоб людина стільки пила.
Дід Кудьма обіперся на розгалуження двох гілок і наслухав тишу. Біля його ніг сидів Барвінок.
Здавалося, ніби у світі все вимерло. Залишилися вони, та ще якісь звірі, що нечутно перебігали навколо галявини від куща до куща. Вони виказували себе лише випадковими зблисками очей. Санько чомусь був переконаний, що то вовки. Але не ті дикі, що безжальні до всього живого, а якісь інші, може, навіть такі, як Барвінок. Недарма ж він час від часу позирав у той бік і приязно постукував хвостом по землі.
Врешті, Швайка напився і звівся на ноги.
— Як там, діду, мій Вітрик? — запитав він.
— З ним усе гаразд, — відказав дід Кудьма. — Завтра зустрінетеся.
— Ото добре! Бо вже, признатися, скучив за ним.
Дід Кудьма недовірливо похитав головою.
— А може, совість заїла, га? Бо ж послав бідну тварину бозна-звідки.
Швайка, мов хлопчисько, винувато шморгнув носом.
— Іншого виходу, діду, не було. Інакше схопили б і мене, і хлопців.
— Нарешті і про них згадав, — зауважив дід і уважно поглянув на друзів. — Цей, вищенький, чи не той, що розкрив вовкулацьке гніздо на твоєму, Пилипе, дворищі?
Грицик відчув, як у нього запалали вуха. А Швайка весело засміявся.
— Він, діду. Гарний хлопчина. А це Санько…
— Еге ж, Мокрини синок. То що ж це ви, хлопці, так розлютили пана Кобильського?
Хлопці мовчали. Що цьому сивобородому дідові казати? Він, мабуть, і так усе знає. А вже про те, що не самі сюди дісталися, а Швайка їх привіз — знає й поготів. То в дорослих звичка така — запитувати.
А насправді їм усе відомо наперед.
— Тут, діду, така справа, — втрутився Швайка. — Ото зустрів я цих хлопців у степу на свою голову. І що далі з ними робити — не знаю. У Воронівку повертатися їм не можна. А шкода хлопців. Гарні козаки виростуть з них!
— Побачимо, — відказав дід Кудьма. Вчувалося, що він ледь тамує посмішку. І взагалі, цей загадковий дід, якому навіть вовки підкорялися, насправді був зовсім не такий страшний, як гадалося в степу.
— Відчуваю, що ти, Пилипе, уже щось надумав, — сказав він трохи згодом.
— Атож. Розумієте, Грицик, ну… такий же сирота, як і я. То ж нехай, гадаю, мені за брата буде.
— За чуру, — уточнив дід Кудьма.
— Що? — не зрозумів Швайка.
— За чуру, — повторив дід. — Або їх ще джурами зовуть. Зброю чистять, за конем доглядають. А їх за це вчать козацької справи.
Швайка ляснув себе по лобі.
— Ай, справді! Як же я сам не докумекав? Це навіть краще, ніж брат, — він погладив скуйовджену Грицикову голову. — А от з Саньком… Заради нього я до вас, діду, й приїхав. Він радше вашим джурою міг би бути.
Старий зміряв Санька уважним поглядом. І від того погляду хлопця ніби кинуло в крижану воду. І ще йому здалося, наче в ньому поселився хтось інший. І перед тим іншим Санько був беззахисний, наче пташенятко на долоні.
Спочатку Санько сполошився. Тоді чомусь закортіло дізнатися, який у того поселенця вигляд. Але дізнатися Санько так і не встиг, бо той щез, як у тумані.
— Ого! — сказав дід Кудьма. — Аж дивно, як я змусив тебе заснути на згарищі.