Серед цього жалюгідного збіжжя, що одвічно нагадує про сліди морської катастрофи, плавали, борюкаючись із хвилями, ми — семеро потерпілих.
У дитинстві про такі пригоди мріє кожен. Що ж, мріяти можна. Інша річ насправді опинитися серед розбурханого моря. Тут не до романтики!
Пізніше, коли нога торкнулася суходолу і я, знесилений, впав на гарячий пісок невідомого острова, в душі ворухнулась не радість, що от, мовляв, нарешті опинився в катастрофі. Я подумав про інше: а таки правду говорив боцман: пригоди на морі — нещастя. І аби не мужність — я не боюсь цього слова! — нашого Андрійовича, могло б трапитися так, що жоден з нас уже ніколи не побачив би берега. От тобі й тиран, от тобі й дракон!
Тієї миті, як хвиля вдарила в човен, накривши нас із головою, ми остаточно потрапили в обійми стихії. І шансу на порятунок, здавалося, не було: так принаймні вирішив я.
Та й хто ж би на моєму місці не розгубився!
Випірнувши, я глянув навкруг і мимоволі жахнувся: з товаришів — нікого. Лише хвилі, неначе велетенські змії, вигинали свої в'юнкі, поплямовані в біле, з пасмами бурих водоростей спини. Та ще деінде витикалися зубці вчорнілих гострих скель. Але вони були такі примарні, лише на мить з'являючись з-під води, що зарадити нам нічим не могли, — отже, на поміч їх марно й сподіватися.
Друзів поглинула морська безодня, — вжалило страшне припущення, — тепер черга моя. Бо хоч берег лежав за кілька миль, одначе самотужки з цієї водокруті мені не вибратись — течія бурунила воду, як навіжена, утворюючи колотнечу. Незрозуміло, в який бік вона спрямована, куди той плин — до берега чи у відкрите море.
А в страху, кажуть, великі очі. От і моя пам'ять блискавично вихопила з прочитаного колись: біля бар'єрних рифів припливно-відпливні течії досягають неймовірної сили.
Якщо бар'єрний риф розташований неподалік коралового атола, то прибій перекидає через риф велетенські маси води, і тоді в протоках між ними виникає стійкий відтік води в океан.
І далі знову недоречно виявилась моя обізнаність: відпливна течія, яка струменить в океан, така шалена, що протистояти їй не може жоден човен, тим паче — плавець. Не дивно, що я уявив себе далеко в океані, куди мене жбурнув високий прибій. А навкруги — акули, морські змії, інша гидь. Кінець! Прощай, мамо…
Та не встиг я про це подумати, домальовуючи в уяві жахливу картину своєї смерті (бо допомогти мені ніхто не міг — адже "Буревісник" лишився по той бік острова чи й взагалі знявся з якоря), як раптом коло мене з піни морської виткнулась кругла, мов кавун, голова Мотовила.
Наковтавшись води, він почав відкашлюватись, боязко зиркаючи на піняве море.
Потім з'явилися Окань, Журавка. Трохи далі, за гребенями хвиль, випірнули й Наташа, боцман та Паганель.
— Живі?! — не тямлячи себе від радості, вигукнув я.
— Живі, зміцнілі, хрещені водою, — білозубо посміхнувся Окань.
Але жарт, що й казати, вийшов жалюгідним. Поправляючи на грудях рятівний пояс, Окань, так само, як Мотовило, розгублено дивився на хвилі, серед яких око марно шукало тверді, на яку можна було б ступити, — вода затопила навіть вершечки скель.
— Сюди! — помахом руки наказав боцман.
Нагрудник надійно тримав мене на плаву, вода була тепла, аж гаряча, і неймовірно солона. Мені треба було перебороти течію — і я наввимашки поплив до боцмана. За мною Мотовило, а віддалік Окань і Журавка.
Виявилось: цих кілька десятків метрів подолати не так-то легко. Течія зносила вбік — боцман з товаришами лишалися праворуч, за високими шаленіючими хвилями.
Ага, нарешті перехитрили водокруть.
Журавка пірнув, трохи проплив під водою. Ще і ще! Я спробував наслідувати його приклад, але нагрудник звів нанівець усі мої спроби. Нарешті і мені вдалося прибрати найвигіднішого для плавби положення.
Так само зробили й інші… Кожна наступна хвиля, набігаючи, підштовхувала вперед. І от ми біля Андрійовича.
Паганель — чи то з переляку, через те що все трапилося так несподівано, чи, може, й справді знесилився, бо як-не-як дідусеві шістдесят! — був смертельно блідий. Залиті солоною водою очі (до того ж на чоло спадало пасмо мокрого, липкого волосся) дивилися розгублено. Навіть зблизька він анічогісінько не бачив.
— От що, хлопці, — розпорядився боцман. — Ти, Мотовило, і ти, Журавко, беріть "на буксир" Адама Варфоломійовича, а Солоний і Окань нехай підтримують Наташу.
— Я сама! — обурена запропонованою допомогою, озвалась дівчина.
— Сама чи не сама — мене це не цікавить! — заперечив боцман. — Хлопці нехай пливуть поруч. І всі — за мною! — наказав він. — Робити так, як я. Але тримайтесь на значній відстані.
Він підпірнув під хвилю і поплив геть від рифу, на широке, все в пінявих брижах плесо. Водокруть там, здається, не така шалена. А втім — побачимо…
Ось Андрійович наблизився до чистоводдя. За хвилями з'явилась його голомоза голова. Та нам пливти туди ще ранувато — трохи зачекаємо, поки він "промацає" ті води.
Ми бачимо, як дракон борюкається з течією, намагається пробитися вперед, силкується перебороти натиск води. Даремно! Там водокруть не менша, ніж тут.
Ну що ж, Андрійович без потреби, просто так чортові в пащу не полізе — море він таки перехитрує. Справді, він бере ліворуч, повертає назад.
Там, де боцман пливе, край течії, брижі дрібні й не такі високі — ледь-ледь хлюпочуть.
Андрійович пірнає. Коли з'являється на поверхні, бачимо — відстань між нами збільшилась. Тож течія там тихіша, дракон з нею впорався. Ми всі пливемо до нього.
Але туди теж дістатися важко. Вода зносить убік, тягне назад.
— Пірнай! — радить Окань. — Глибінь морська таїть скарби численні…
Незважаючи на його недоречну велемовність, я все ж роблю так, як він радить, — занурююсь глибше. Підводна течія допомагає просуватися вперед.
Наташа, бачу, пірнає теж.
Так, долаючи опір хвиль, пливемо до боцмана. А він у свою чергу, лавіруючи між скелями і вибираючи, де течія тихіша, прямує до берега.
Раз у раз прибій, налітаючи, піднімає в небо гори води, жбурляє їх на сусідній бар'єрний риф. Вода гримить гарматними залпами. Освітлені сонячним вогнем, міріади бризок утворюють різноколірні райдуги, сліплять очі, згасають, барвисто спалахують знову. А коли водяні гори, перевалившись через кораловий риф, пливуть далі, вони захлюпують і нас. Тоді ми опиняємось внизу, під їхньою рухливою й важкою, мов олово, масою.