І він ще дужче засміявся.
Мауї справді кинув гачок за борт. Сіпонув і під оглушливий регіт не побачив нічогісінько! "А так", — майнула думка. Як же він не здогадався раніше: без наживки риби не спіймати. Попросив було наживку в братів. Де там — у відповідь почувся лише сміх. І тоді Мауї наважився: з розмаху вдарив кулаком по носу — обличчя заюшило кров'ю. Нею він і змазав гачок, знову кинувши його в море.
Удача сама по собі не приходить. То лише здається, ніби комусь, мовляв, легко таланить. А зваживши все, бачиш: щастя посміхається лише наполегливим і працьовитим.
Чи був Мауї роботящим? Авжеж. Хоч брати, звичайно, не помічали його роботи. А насправді і доглянуті кокосові пальми, і їжа на столі, й охайність у хижці — то була справа рук хлопчика-коротуна. Не встигнуть, бувало, брати й очей продерти, а він уже на ногах — трудиться.
Так ото й міцнів Мауї, непомітно наливаючись силою. Ніхто-бо цього, правда, не помічав, і сила дрімала, прихована.
І от вона себе показала.
Кинув Мауї закривавлений гачок і став спостерігати, як він поринає все нижче й нижче, аж поки торкнувся дна. Тоді хлопчик смикнув, але волосінь, до якої був прив'язаний гачок, туго натяглася й не піддавалась.
"Щось піймав! — майнув здогад. — І до того ж велике". Він подався вперед, раз, вдруге напружився, вибираючи волосінь. Коли бачить: з глибини, бурунячи воду, з'явився гачок, а на ньому велетенська риба. Така велика, що, відколи й стоїть світ, люди такої не бачили!
— Мауї піймав велетня! — защебетали морські ластівки копеа, розносячи повсюди радісну новину.
— Риба небачених розмірів! — вторили їм галасливі чайки.
А в човні тим часом коїлось таке. Мауї стояв на спині спійманої риби. Він, як і належить рибалці після вдалого улову, зухвало висолопив язик, ніби говорив: ну, братики, хто ж із нас пошився в дурні!
Збившись докупи, старші брати боязко озиралися навкруги. Не інакше, цей коротун знається з демонами або й сам менехуне — он він який крихітний! Такі думки можна було прочитати в їхньому лякливому погляді.
Чутка про спійманого велетня незабаром облетіла весь острів — про це подбав сільський віщун Лонго-Лонго.
З усіх усюд сходились до моря люди. Кожен хотів поглянути на те диво.
Вони помітили, що риба та справді незвична — вона нагадувала пагористий острів. Та це і був острів, пійманий Мауї перламутровим гачком.
— Потім він, відважний рибалка, прозваний Мауї-Пасмо-Тікітікі-О-Таранга, ще не раз вирушав у море, — закінчив свою оповідь Адам Варфоломійович, — І щоразу повертався з новим уловом…
Так один за одним з'явилися полінезійські острови.
Ніч спливала над світом. Засіяне зоряним кришивом, високо синіло бездонне небо. Багатоголосо озивались, набігаючи на рифи, хвилі. Примовк вітерець. Лише іноді дотикавсь він ніжноруко мого чола.
Я стояв з товаришами на острівці, який, може, теж піднявся з океанських глибин завдяки Мауї. Почувавсь я ніби заворожений, серце моє сповнилось казкових чарів. Наташа, бачив, була зворушена теж.
— Погляньте… погляньте!
З того боку протоки огнистими квітками над водою раптом розпукли смолоскипи. Один, два… Їх було четверо, рухливих вогнів, що, розсуваючи пітьму, ближчали й ближчали.
— Друзі нас шукають.
Потім, неначе вітер зірвав і розвіяв їх пелюстки, вогні-квітки згасли. Над островом розкуйовдженими пасмами заклубочився туман. Небо на сході — здавалось, там вогнились тисячі смолоскипів, — спалахнуло, заіскрилось.
Займався світанок.
Розділ дев'ятий
ПОЄДИНОК В ОКЕАНІ
Отже, прісної води ми так і не знайшли. Група боцмана теж повернулася ні з чим. Нас, як і раніше, годували й напували кокосові горіхи. Правда, останнім часом меню наше урізноманітнилось, а стіл поповнився ще одним делікатесом. Це був планктон — виловлені на морській гладіні згустки мікроорганізмів.
Одного разу Паганель звернувся із дещо незвичним проханням:
— Чи не могли б ви, шановні колеги, на кілька годин віддати мені свої тільняшки?
— Ви що, Адаме Варфоломійовичу, замерзли? — здивувався боцман.
— Ні, — відказав природознавець. — Просто я задумав експеримент.
Що лишалось робити? Ми скинули з себе, хто що міг: одні — сорочки й тільняшки, інші — майки, а Окань і я — пробачте! — навіть труси, і віддали Паганелю.
Коли ми з Василем простягали йому своє лахміття, друзі зайшлись веселим сміхом.
— На що тільки не відважишся в ім'я великої мети! — витираючи набіглі сльози, говорив Мотовило.
— Нічого дивного, — розважливо додав Журавка. — Наука вимагає жертв.
Та Паганель мовчки взяв наше спіднє, ніби й не чуючи тих дотепів.
Він, зрозуміли ми, високо оцінив наш вчинок.
— Вельми вдячний! — розчулено мовив. І тут же запропонував: — Будьте моїми асистентами!
— Гаразд.
Погожого дня вранці, захопивши свої лахи та густу капронову сіть, яку Паганель знайшов на березі разом з моєю робою та маскою Мотовила, ми з Оканем і Паганелем подалися на мис.
Ішли, не здогадуючись про його намір.
— Може, він… того, ну, словом… — пошепки мовив Василь, покрутивши пальцем коло скроні. — Від спеки, я чув, таке трапляється.
— Ти що?! — обуривсь я. — Адам Варфоломійович даремно нас не турбував би. Людина він серйозна, і якщо вже щось задумав, напевне цікаве.
Зліва від куреня, трохи далі того місця, де ми після аварії вийшли на берег, височіли одна біля одної дві скелі. Розтуливши і витягнувши в напрямку моря свої увігнуті, серповидні боки, вони, ніби долонями, ловили ними хвилі.
Вода то прибувала, линучи протокою між скель, то знову відкочувалась назад.
— Стривайте! — гукнув природознавець, коли порівнялися з тими долонями-скелями.
Ми зупинились.
— Ось тут і почнемо…
Паганель узяв тільняшки, інший одяг, сіть. Зв'язав усе докупи — так, що утворилась низка торбинок.
— Готово! — проголосив і кинув нам: — А тепер беріться за кінці.
Ми з Василем узяли ті кулі й понесли до скель.
— Подайте кінчик! — звернувсь до мене Адам Варфоломійович.
Я простягнув йому рукав чиєїсь тільняшки. Він узяв і закріпив його за виступ скелі, другий прив'язав до протилежної, таким чином перегородивши між ними прохід.
Зігнуті в кільця та вставлені у труси й тільняшки лозини робили цей риболовецький пристрій схожим на тканку або ж на ятір. Грузила з камінців утримували невід на вису, "перерізаючи" хвилю навпіл.