Ця дорога, через цю ріку, забирає яких двадцять хвилин ходи, а далі вже лівий, місцями обшитий камінем берег і саме місто, яке не було пошкоджене війною, але, як і всі міста совєтського типу, було пошкоджене і занедбане часом і умовами. Зачовгані, заялозені, задрипані будови і речі, ніде нічого нового... Аж зло бере. Голотсько-пролетарський дух, стиль, кольор і навіть запах згущеною сугою позначав всі речі. Воістину це були генії і вийняткові невражливці на гарне, що умудрялися доводити свої власні оселі і домашні огнища до таких страхітливих занедбань. Пригадується вірш Рильського, що його занотовує у своєму щоденнику Любченко, написаний в грудні 1940 року, коли вони обидва їздили на літературний виступ до Конотопу і оселилися в готелі Міськради.
Хоч ми в Европі В найкращій із її країн, Але фактично — в Конотопі, Що мучить нас, як сучий син. Нема ні їсти, ані пити, І навіть — соромно сказать, — Півдня доводиться ходити, Щоби природі дань віддать. Нема дістати де й окропу, Аж навіть згадується "мать"... О, швидше б з цього Конотопу Нам, друже, рифму показать!
Щось подібне, Максиме Тадейовичу, хотілося сказати і про Кременчук, лишень мені здавалося, що це не було б по адресі. Бо при чому тут, як кажуть, старі кальоші. Колись це могло бути не погане місто. Ці конотопські, евентуально кременчуцькі, порядки я відписую просто на конто їх спри-чинників — Карлу Марксові та Володимиру Ільїчу. А до того ще й тому, що ото "із-за гір, та з-за високих сизокрил орел летить"... І цілій їх системі думання, й діяння, відчування, хотіння. Так ті генії відчували і розуміли право, правду, естетику людську природу і закони життя. Вони так бачили дійсність і за це зводили світові чвари. Щоб Конотоп так виглядав, як його бачив Рильський, треба було зробити революцію, вимордувати мільйони людей і обернути цілу країну у велетенську масу жеброти. І бути з цього настільки вдоволеними, що коли ви скажете їм, що це погано — вас покарають і оголосять ворогом народу.
Але ось Дніпро був за мною, тепер моїм завданням знайти уряд пропаганди, я покрутившись різними вуличками, його знайшов і знаходився він у невеликому одноповерховому будинку старовинного типу не пам'ятаю вже на якій вулиці. Зустріч з Вайсом була радісна і не дивлячись на недільний день, ввесь цей уряд був зайнятий працею. За столиками сиділи різні люди, деякі у військових уніформах і між ними я зустрів свого знайомого, родом з Галичини, Івана Костюка. І познайомився з одним добродієм, невеликого росту, округлого обличчя, в старомодних окулярах, якого представив Вайс, як професора Віктора Петрова. Ба-ба-ба! Хто це Віктор Петров? Чекайте, чекайте. Здається, це ім'я мені згадував Маланюк. Ще колись, бувало, в Празі. У концепції з такими іменами, як Ніковський, Зеров, Єфремов... І з такими видавництвами, як "Сяйво", як "Книгоспілка". І, здається, він був знаний не лишень, як письменник, а й науковець, археолог і етнограф. Хоча його повість "Дівчина з ведмедиком", була більше знаною у нашому буржуазно-націоналістичному заході, ніж всі його інші професії.
А Вайс виглядав добре, мав іншу нову уніформу і займався дуже своєрідним ділом. Він малював білою, привезеною аж з Німеччини, барвою двері свого кабінету. Що це? Що це? А, — відповідав він — я цю роботу дуже добре знаю. І дивіться... — він показував на стіни уряду, які були недавно, свіжо, чистенько помальовані блідо-рожевою барвою... І на них були розвішані карти, діяграми, плякати. А саме умеб-льовання виглядало досить різношерстно. Столи, стільці і шафки були різного вигляду і за віком належали ще, мабуть, до доби царської.
Після Вайса я цілковито потрапив під зверхність Віктора Платоновича Петрова... І першим його місійним завданням було примістити мене до якогось мешкання, де б я міг схилити свою тяжку, невиспану голову. Дві доби в переповненому потязі і гаряча погода давали себе знати... Але мої перші знайомства з мешканнями Кременчука не були аж надто приязні, хоча зовсім у стилі і дусі Марксо-Ленінської політики. Ми забрели з Петровим гень на край міста, дійшли до якогось старовинного, двоповерхового будинку, що стояв на якомусь вигоні з дуже прикметними балькончиками, з яких входилось до його мешкань, я дістав невеличку кімнатку із залізним ліжком, прикритим стареньким, латаним, але чистеньким білим покривалом... Все виглядало дуже гаразд, я збирався негайно віддати себе під опіку бога Орфея, але коли ліг, то майже відразу відчув гострі дотики відомих сот-ворінь, званих всенародньо клопами, а по-українському блощицями. Що мав робити? В кожному разі не спати. І ніяково було признаватися моїм добрим господарям з моїм лихом, тим більше, що вони проявили стільки старання, щоб мені було у них вигідно і, можливо, для них ці маленькі сотво-ріння не являються аж такими грізними потворами, щоб звертати на них аж таку увагу. Одначе, для мене вони були не лишень грізними, але й нестерними, а тому я негайно зірвався зі свого ложа і побіг до сусідньої, через коридор, кімнатки з інтервенцією до Віктора Платоновича. А вислухавши мої аргументи, він делікатно посміхнувся, обережно зазначив, що під цим оглядом тут майже нема порятунку, але він запропонував мені своє власне ложе, вибачаючись лишень за його несвіжість й, запевняючи, що воно, як не гарантоване від блощиць цілковито, то в кожному разі процен-товість того добра не переходить рівня нестерпности. А опісля ми, мовляв, будемо шукати якогось іншого місця для гостя з такими дрібно-буржуазними забобонами...
Тим часом не було іншого виходу з положення, як скористатися пропозицією Віктора Платоновича і коли я ліг, не роздягаючись, на його більш, ніж скромне ложе, я одразу заснув і проспав години дві до самого обіду.
Обідали ми в одному міському ресторані, в якому було пара десятків столиків, покритих білими скатертинами і на передній його стіні висів, на моє здивовання, портрет Симона Петлюри, оздоблений двома жовто-синіми прапорчиками. Я не дуже допитувався, кому саме така розкіш належиться і був задоволений, коли міг дістати звичайний борщ полтавський, а до того шматок, скажемо, вепровини з картоплею, помідором та кислим огірком. Що відповідало цілком моєму смакові.