Для мене, до речі, ці стратегічні "вичікування" були дуже зрозумілі, бо я також радив нашим гарячим головам тактику вичікування. Наша партизанка, пущена в хід завчасно, означала тільки велику масакру цивільного населення, без ніяких наших здобутків, чого наші молоді голови не могли і не хотіли збагнути.
У цій же газеті говорилося про Ромеля, який зробив на західніх кореспондентів газет велике враження, за що їх критикували політики, "так ніби Роммель мав бути справді великим генералом".
А на нашому домашньому фронті діялось також різне. Заклики окупантських урядів до послуху свідчили, що вони стрівожені зростаючим непослухом, а при тому згадувалось про відповідь єпископа Полікарпа на промову Сталіна, подавався звіт про з'їзд Волинської Церковної Ради в Рівному, говорилося про апровізацію Києва, де створено 18 плодотвор-чих господарств з площею 3.751 гектарів. Не забуто ані київського мистецького життя і було стверджено, що там працюють такі мистці, як Федір та Василь Кричевські, М. Шем-берґ, Беклемішев, Світлицький, Терпиловський, Верді, Кос-тецький. Говорилося про відбудову Донбасу, про промисловість Кіровоградщини, про ремонти храмів в Дніпропетровську, про базари на Лівобережжю. І оголошувалось, що навчання на матуральних курсах в Рівному почнеться 23.11. о год. 8 ранку, на вулиці Дорошенка ч. 35". Як також оголошувалось про відкриття Сільсько-Господарської школи в Житомирі.
Такої безодні всіляких інформації! зо світу і з дому я вже давно не мав, будучи "на волі", бо, як звичайно, я своєї газети не читав, а вістями цікавився тільки з радіо-апарату і то переважно тих, що походили з-за Ля Маншу. Але тут я вперше прочитав свою газету "від дошки до дошки". А зо мною прочитали її і всі решта ув'язнених. І при тому, це було моє прощання з газетою. Після шаленого крутіжу семи місяців мого редагування, на цьому місці наступила раптова тиша. Я ось кручуся по цій клітці з моїми товаришами недолі, думаю про всяку всячину, але вже не турбуюся, хто писатиме чергову передовицю, хто прийматиме відвідувачів, хто підписуватиме матеріяли. Все це для мене раптом перестало існувати і нічого мене більше з того не цікавить.
Довго тягнувся цей мій перший день неволі, а "з волі" раз-ураз проникали ознаки, що про мене там пам'ятають. Якась маленька писулька, якесь привітання, якісь пара квіток. Дорогі, дорогі рідні люди!
І ось друга ніч, яку я вже частинно проспав... А прийшов день, понеділок і почався рух. Когось приводили, когось випускали. А я чекав аж до четвертої години по обіді. А тоді мене покликали до маленької канцелярії, де на мене чекав той самий ес-ес, що привів мене сюди. І ми пішли з ним хідником людної вулиці, де траплялися мої знайомі, які зупинялися й вітали мене помахом руки... При чому мій супровідник тримався дуже дискретно, намагався йти трошки попереду мене. Ніякої зброї при ньому не було видно. Все виглядало мирно і гарно.
Ми зайшли знов до тієї ж будови Ес-Де, де зустрів мене мій сержант, який покликав мене до другої кімнати і почав зо много таку мову: — Пане Самчук. Наші розмови з рами скінчені, але на жаль ми не можемо вас звільнити. Одначе в тій арештовні вам не буде вигідно і ми змушені відіслати вас до тюрми.
Після цього до нас долучився ше один ес-ес лейтенантської ранги і мені сказали залишити тут документи, гаманець, годинник і все, що я мав по кишенях, включаючи і ту пачку карбованців, яку я взяв з дому. І вже опісля мене відведено до в'язниці тут же недалеко на Грабнику. Трьохповерхо-ва, масивна споруда, обнесена високим муром, побудована ще за царської Росії.
І примістили мене в нижньому, наполовину вземленому поверсі, з довгим коридором, по обох боках якого було ряд камер і в одній з них, під номером 16 знайдено місце й для мене. У той час тільки той поверх був зайнятий цивільними в'язнями, тож то обидва верхні поверхи були повні військовими полоненими. А мені зроблено полегшу, бо приміщено до камери "нур фюр дойче" (лишень для німців), у якій під цю пору знаходився тільки один арештант, тоді коли інші камери були заповнені до краю. Вузька, продовгаста, камяна скриня, з квадратовим під самою стелею вікном, що виходило на подвір'я нарівні з землею, було двічі заґратоване і затягнуте із зовні сталевого сіткою, через яку міг пролізти лишень мізинець руки. І було там завжди темно, тому під стелею постійно світилася невелика електрична лямпочка, яка освітлювала цеп мертвий простір, затиснутий вогкими стінами, покритими зеленою пліснявою і різними бурими плямами, між якими особливо вирізнялися відтиски долонь з розчепіреними пальцями. Казали, що це залишки по тих жертвах, які сиділи тут ув'язнені советами і яких було пострілено тут з кулемета, не маючи змоги їх вивезти.
Було тут двоє біля стін ліжок з дивовижними рідкими сітками без матраців. На ліжку мого спів'язня було розстелено кожух догори вовною з виразними квадратовими витисками, на якому він спав і яким одночасно вкривався, а мені було положено якусь перину без пошивки, поплямлену кривавими плямами, з якої на всі боки вилазило пір'я і яка мала служити мені за матраца, подушку і вкривання одночасно.
Температура того логовиська була низька, атмосфера густа, тяжка й вогка, у дверях була визірка, через яку можна було просадити голову і з якої постійно тягнуло смородом якогось гниття. Роздягати верхнього одягу тут не рекомендувалося .
Моїм спів-споживачем цих розкошів був один німець, властиво "фолькедойч", тобто німець з поза райху, на прізвище Андерс, родом з Познані, оскаржений за "рассеншан-де" (зганьблення раси), тобто, за статеві стосунки з дочками Ізраїля. На своєму житті я вперше зустрінувся з таким "злочинцем"... Що ним був молодий, років тридцяти п'яти вродливий, колишній офіцер уланів польських, який зголосив себе "фольксдойчом" і потрапив на посаду "ляндвірта" (сільського господаря), в Україну десь там біля Жмеринки на Поділлю.
Живий, енергійний, балакучий, він дулсе зрадів моїм прибуттям, а довідавшись, хто я є, він одразу почав довгий, пристрасний монолог про свої пригоди та нагоди на становищі ляндвірта, з якого я довідався не лишень про обсолют-ну його невинність в злочинах, що йому приписують, але також про життя-буття ляндвіртів взагалі з їх марнотратством, зловживаннями, піятиками й оргіями. А щодо тих ніби його пригод з жидівками, то це вигадка якогось там коменданта поліції за те, що той не дістав від нього десять кільограмів масла, що їх той від нього вимагав. І такий цей монольог, в різних варіянтах, невгавав опісля протягом всього нашого з ним перебування.