Але не менше прийшлось за цю розвідку вислухати і редакторові, що підписував цю газету. Пушкін мав багато прихильників. І вони почали писати протести. За нашими правилами, матеріялу, міщеного моїм заступником, я не читав, але протести сипались на мою адресу. Вони приходили зо всіх кінців України. Нас тішило, що нашу газету скрізь читають, але не дуже тішили ті протести. Дуже часто вони вражали своєю формою. Це були не так протести, як доноси і не лишень до нас, але й до райхскомісаріяту, а також до Ес-Де. Куди ви, мовляв, дивитесь. Там он хахли "самостійну" проголошують, а ви райхскомісари мовчите, мов би в рот води набрали. І з цього приводу я мав розмову з Вайсом. Який радив по дружньому не дуже чіпати москалів, бо вони, мовляв, входять тепер в моду. Очевидно, що та мода виходила не із-за їх гарних очей, але німецьким комісарам було вигідно пускати на нас безплатну агентуру Москви, яку вони могли вигідно використати для себе, щоб у відповідний час її знищити.
Не менше гармідеру наробив наш славний Дажбожич своєю довгою поемою "Вояк", яка також друкувалася в підвалах "Волині". Але тут вже зачіпилися в смертельному двобою два кити нашого видавництва — автор "Вояка", тобто Бжеський, і директор адміністрації Іван Тиктор. До мене раз-ураз доходили відголоски їх дуелі, але не будучи в курсі цих делікатних справ, я не вважав за потрібне до них втручатися, зберігаючи віддалений, безсторонній невтралітет.
Та одного разу, вони обидва появилися в моєму кабінеті з таким, приблизно, діялогом: — Пане редакторе! Коли пан редактор Бжеський не відкличе друком всього того, що він понаписував на нашу Галицьку армію, я, як її бувший вояк, зрікаюся свого місця в редакції і виїжджаю до Львова. — Цс був, розуміється, Тиктор. Він був незвично схвильований і голос його звучав загрозливо. Бжеський натомість виглядав спокійніше і його мова була така: — Але ж прошу, панове. Я нічого там, крім чистої правди, не написав, а тому, як можу щось спростовувати. — Ви можете вважати, що це правда, а по-моєму це брехня. Найпідліша брехня. І наклеп на Українсько-Галицьку армію. У якій я служив і яку я знаю
— гарячився далі Тиктор.
Аргументи продовжувались. Мені не залишалося нічого іншого, як лиш слухати. Але нарешті, коли справа доходила до небезпечного пункту, приходилось і мені забрати слово:
— Панове, панове! Дозвольте щось з того зрозуміти. Це перевершує мої компентенції.
Почалось пояснювання загального поля бою. Виявилось, що в поемі "Вовк", яку автор назвав "ліричною", вставлено кілька не ліричних, а скорше невральгічних описів. З них хоч би такий:
Хоч штаб чув, що вся Вкраїна Горить в огні нових повстань, Що б'є дванадцята година Для всіх грабармій знущань Не йняв тому штаб Уга віри, І зраду підлу та слизьку Вчинив у проби дні і міри Втопивши славу в твань мулку.
Для Тиктора найкритичніше місце було, — "і зраду підлу та слизьку". — Але що це, панове, значить? — питав я. — Вчинив у що? Проби дні і міри? По-моєму, поема вимагає не спростовання, а переписки. Це погано віршована чернетка. На місці автора, я не дозволив би, щоб вона у такому вигляді залишилася для майбутнього.
А щодо Тиктора, то я йому радив не надавати такого значення цим кільком незграбним віршам. * У архівах нашої нової історії валяється чимало припалих курявою спірних справ... Знаний Варшавський договір... Залицянки УГА до тих чи інших москалів. Справа Балбачана... Смерть Отмарш-тайна... І навіть трагедія в Ротердамі... Ці питання чекають роз'яснення... Чи не краще дивитися на це спокійно і бути терпеливим до часу, поки ці заковики перетрясе історія і не поставить на них свою печатку.
Чи це красномовство вплинуло на моїх контрагентів — сказати годі, але спростовання Бжеського не появилося, ані не від'їхав Тиктор до Львова. Вони деякий час ще гнівались, але згодом все це забулося. Ми це пригадуємо просто тому, щоб показати сторінку нашого побуту... Чим ми могли перейматися і чим боліти.
Але це не було аж ніяк тим, що мене в той час турбувало. Бичувалось виразно, що довколо мене наростає конфлікт багато більшого значення, від якого може залежати моє майбутнє. Мені було відомо, що там на вулиці Шкільній бушував і гремів ареопаг райхскомісаріяту, якого блискавки і громи часто скеровувались на мою голову.
Щоб трохи це напруження розрядити, я вирішив зробити у себе прийняття і запросив на нього ряд видатних і впливових осіб з пропаганди та військового командування. Прийняття вийшло добре, прибуло багато гостей, було багато тостів, багато доброго настрою і навіть трохи розваги під звуки радіо та патефонів.
Також у цих днях я зробив візиту директорові нашого кредитового банку Копачеві з досить несподіваним наміром, вибрати з банку всі мої там фонди в совєтських карбованцях. Директор був здивований таким моїм потягненням, зрозумів це, як вияв непевности в майбутнє цієї інституції, почав запевняти, що нема причини для паніки, але я настоював на своєму, заявляючи, що потребую більше готівки і виніс звідти валізу банкнотів з головою Леніна... Воліючи мати їх вдома при собі, ніж там у банку, на всякий несподіваний випадок... До речі, треба сказати, що у нас вдома, ані в наших сусідів за ввесь час нашого там перебування, ми ніколи не чули про ніякі випадки крадіжки чи грабунку. Дармащо довкруги вешталось стільки всілякого люду і що наше мешкання дуже легко замикалося.
І якось не можна тепер, по багатьох роках від того часу зрозуміти себе самого, чому тоді так легковажно трактувалося своє становище. Було досить видно, що мої тодішні писання творили для мене поважну небезпеку, особливо після наших київських досвідів і було виразно зрозуміло, що з цим треба покінчити, одначе нічого не робилося, щоб це наставления гамувати, а скорше навпаки. Все більше і все виразніше наростав спротив і не було сили з цим сперечатися.
Ось пригадується той найгостріше критичний момент. Я вертався під вечір з редакції, де наслухався повні вуха всіляких скарг з різних околиць про неможливо тяжке на селах положення. Вимагають високих контингентів збіжжя, вриваються каральні відділи, забирають людей. Десь там загнали людей до церкви і спалили їх живцем.