На коні вороному

Сторінка 50 з 131

Самчук Улас

Ми ще не знали випадку, щоб за такі провини карали когось смертю. І лишень згодом ми переконалися, що нашою провиною було тс, що ми були патріотами землі наших предків. Найбільша провина, якої не дарують людині ніякі загарбники.

Але наш "малий Кох", якого ми так називали на відміну від "великого" тобто "райхскомісара", свою обіцянку здержав. Хоча тільки на половину. Одного передвечора, коли я вернувся з редакції, Дуня мене сповістила, що до нас приїхала якась пані, яка знаходиться зараз на половині Шекке-рів. Я послав Дуню покликати ту пані сюди. За хвилину, ми палко, в пориві захоплення, віталися. Таня була змарніла, збентежена, але чарівна й осяяна щастям. Ми почувалися в казковому світі, насиченому диханням трагедії. З нами не було Олени. Ані ніяких про неї вістей.

ІДИЛІЯ ДАМОКЛОВОГО МЕЧА

Нам довелось тягар гріхів нести Аж до хвилини смерти не своєї, Коли осяяв пломінь нас святий.

Дайте (Чистилище, пісня п'ята).

І

Коли, на початку XIV століття, Данте Аліг'єрі карався за свої гріхи на вигнанні і йому загрожувала кара смерти спалення живцем на кострищі, як щоб він наважився повернутися до своєї рідної Фльоренції, то його темне середньовіччя відрізнялося від нашого темного середньовіччя лишень розмірами географії. Його провина була тотожна з нашою, він хотів, щоб його Фльоренція була вільною і незалежною республікою без втручання престола папського, ані імператора германського. Те саме, чого ми хочемо для нашої України.

Боротьба Римської церкви за світську владу в Европі нагадує боротьбу Третього Інтернаціоналу за таку ж владу в світі, а Чорні і Білі Фльоренції нагадують Червоних і Білих Европи. І провадилась та боротьба з такою ж безпосередністю анімалізму, як тоді, так і тепер.

"Це звідти з радіових веж, як з мечетів, щоночі трикратно лунає: "Пролетарі всіх країн" і одночасно звідти — прокляття на всіх, хто інакше думає, ніж Москва і це звучить, як церковне "ізидіте оглашениї", писав про таке Ю. Липа ("Призначення України").

Скільки наслухались ми про безпощадність "караючої руки пролетаріяту", скільки було покарано, скільки чекає в передсінках каральних трибуналів, скільки буде чекати їх в майбутньому. Не питайте, чому. Дістанете ту ж відповідь, що й за часів Данте: щоб спасти світ.

Але це не була лиш Москва, ані пролетаріят, ані Маркс з бородою. Одного разу на балконі палацу "Венеція" в Римі появиться безбородий Антимаркс з піднятою правицею. "За народ, за націю, за державу. Вір, слухай, борить!", — проголосив він також, щоб спасти світ. Щоб надхнути одного титанічного німця, який скаже, що "кожна дорога, яка веде до перемоги є міродайною і невикористання її повинно розглядатися, як невиконання обов'язку, а тим самим, як злочин". Маючи на увазі, що "держави і їх границі людьми творяться і так само людьми міняються". За законами, що "право на грунт і землю може стати обов'язком, коли виявиться, що за браком землі може занепасти великий народ". З філософією, що "велич кожної масової організації, як носія певної ідеї в цьому світі полягає в релігійному фанатизмі... Велич християнства полягала не в тих зудареннях суперечностей з існуючими філософськими переконаннями антики, а в його невмолимо-фанатичній оглашенності й запереченню інших переконань" (А. Гітлер, "Майн Кампф").

А тому люди стали марксистами, фашистами, націонал-соціялістами. "Релігійно-фанатичними". З переконанням, що тільки в такому вигляді можна виправдати себе, як "гомо сапієнс".

А разом, вони мусіли жити, ходити по землі, шукати їжу, мати якесь ложе, любитися.

В такій атмосфері жили ми також в нашому Рівному. Біля нас було безліч драстичних суперечностей. По вулицях ходило багато ситих людей, а тут же побіч в таборах, на очах усіх, вимирало тисячі з голоду. Ми могли бавитись, коли наші друзі вмирали. І навпаки. Нічого ніде не було певним. Кожен крок — небезпека.

Коли прибула з Києва Таня, ми скликали певну кількість наших друзів, щоб це відсвяткувати. А це значило смуток для інших.

Під цей диктат підпорядковано всесвіт всесвітів і в тому нас в Рівному. І мою власну долю... На яку не маю права нарікати, дармащо мої ідеали не були сповнені і життя моє того часу нагадувало легендарного Дамокла, якого сиракузь-кий тиран Діонисій посадив на троні, над яким звисав на волосині меч.

Я жив хвилююче, повно, барвисто, бурхливо. З приїздом Тані моє життя збагатилося особливим добром, якого вартість годі оцінити валютою матерії. Є вартості серця, в яких розчиняються болі буденного і все довкруги стає мирним і гарним. Хтось невідомий дарував нам таку вартість і в такій кількості, що ми могли ділитися нею з іншими. Ми мали багато друзів. День-що-день до нас приходили і чогось хотіли. І всі щось діставали.

Було багато також ударів, а між ними і удар смерти Олени... Про що ми довідались пізніше. Врятувати її не було можливости. Мюллер, що їздив на розсліди до Києва, сказав нам, що вона десь там в якомусь домі, докоряла господарям, чому вони повісили портрет Гітлера, а не портрет когось зі своїх. Про це донесено німцям і цього їй не могли дарувати.

Після цього, до трьох зненавиджених мною "геніїв людства" — Маркса, Леніна, Сталіна, додано Гітлера. Тих перших я зненавидів за голод в Україні, спричинений колективізацією, який забрав сім мільйонів невинних жертв, а цього останнього за гекатомби інших невинних, між якими знайшла своє місце і моя чудова другиня Олена.

Після цього змінився мій настрій взагалі... Що я висловив у передо виці до свята Шевченка з моттом: "буде бите царями сіянеє жито, а люди виростуть". В цьому ж дусі появилося ряд моїх передовиць, як "22 січня", "Слово і чин", "Надії Черчіла", "Епоха й люди". Про які говорив мені один мій знайомий із звільнених полонених: — Ви но будьте обережні. Воно там ніби проти Черчіла, але чується, що то проти Гітлера. Я читав ваше "Піднявший меч". Всі знають те євангельське — "від меча згине". І всі знають, хто підняв його перший.

Треба обережности, але де її взяти, коли її не було в думці. Навіть стаття "Сталінові про меморія", інспірована урядом пропаганди, не вийшла інспірована вистачально. Це була відповідь на промову Сталіна, яку він виголосив у той час і яка дійшла до нас в уривках. "Ми не ведемо імперіялістич-но-завойовницьку війну. Червона армія бореться за справедливу справу. Вона боронить совстську жінку від насильства і ганьби. Чи є якась вища і благородніша мета у цій боротьбі", мав тоді сказати Сталін. "Ви гадаєте, що ці слова належать якомусь проповідникові християнської моралі, — відповідала на це моя стаття. Ні. їх вирік "великий і мудрий батько Йосіф Віссаріоновіч Сталін". І далі моя стаття намагалася бути особливо дошкульною: "Розуміється. Такі слова, як імперіялізм, як завойовництво, були завжди найогиднішими словами у словнику совєтських сильних світу цього. їх вирікались, їх анатемували, їх приписували іншим. Бо ж і дійсно! Хіба ж недавня війна проти Фінляндії мала щось спільного з імперіялізмом? Ніколи. Три з половиною мільйонів імперіялістичних фінів, ганебно порушили "священні рубежі" 190 мільйонів мирних горожан СССР і, як, було, не боронитися проти такої нечуваної агресії. Або, скажемо, "добровільні домовлення" з прибалтійськими народами. Що це мало спільного з імперіялізмом? Все це "визволення" і, розуміється, "трудящих" і з під "ira капіталістов". Величні завдання, сліпучі ідеали.