*) Микола Коналевський, "ІІрії джерелах боротьби".
І навіть божество... Побіч Вітра-вітрила, Сонця-трисвіт-лого — Дід-Славута... Трансцедентний, невловимий для розуму чар, що простягнувся здовж по залитій сонцем землі україно-руського роду і племени.
О, ті славетні Кий, Щек та Хорив! Вони не помилилися, вибираючи для свого городу це місце... І можуть сміливо ставати до змагу за першенство вибору навіть з такими братами, як Рем та Ромуль... Що вибрали місце для Вічного Риму.
Наближався час обіду, нам треба вертатися назад, по дорозі завертаємо ще "на Липки" — осідок "власть-імущих", пануючих, упривельйованих, домени генерал-губернатора, державного банку, тінистих вулиць, вибагливих особняків. За влади Леніна-Троцького-Сталіна, пристановище комісарів, Че-КА, ҐПУ, "тюрподів'. Вулиці осквернено прозвами чекістів Дзержинського, Менджинського, Карлів, Роз та Фріців, що їх найостанніші завойовники почали негайно обзивати Берлінською, Райхсвери, Піонірен, Ґотен...
Швидко минаємо те царство загарбників і поневолювачів землі нашої і бувшою Інститутською прямуємо вниз до Хрещатика з наміром його пересікти, проїхати вверх та "кинути оком" на Андрієвський собор. До речі, єдиний пам'ятковий об'єкт не підмінований загарбниками, можливо тому, що він побудований не князями і не гетьманами, а вже царями. І тим самим, його історичність не входить в колізію з вимогами їх інтересів. Одначе, це є ще одна перлина будівництва цього міста в стилі пізнього барокко, спроектована Варфоломеем Растреллі і споруджена в роках 1747-53 на найвищому взгір'ю Київських висот з разючими краєвидами на далекий лівий беріг, де то за древньої Русі починалося безконечне царство безконечних наїздників. Можливо, на цьому місці не раз простоював той чи інший володар Русі, вдивляючись в далечінь за рухами ворожих орд, які не раз облягали місто і які розбивались об його мури та зникали назавжди.
А літопись глаголе, що ці гори мав благословити сам апостол Андрій Первозванний, який "поідє по Дніпру горі, і по приключаю придє і ста под горами на березі. Заутра встав і £ече_к сущим з ним учеником: "видите лі гори сія? яко на сих горах восияєт благодать Божья, імать град велик биті, і церкви многи Бог воздвигнута імать"... І тому на згадку про цю легенду, тут поставлено цей храм з ім'ям апостола.
І є ие далебі варта уваги побудова. Його архітектура ви-
шукано струнка, легка, пронизана світлом, прекрасно допа-
сована до терену. В час, коли ми її оглядали, вона була за-
недбана, полущена і покрита рештованням. Нам поясняли,
що те риштовання ніколи не здіймалося, ту церкву все на-
магалися відновити, але барви совєтського виробу мали таку
властивість, що після кожного обновлення одразу лущились
і будова виглядала гірше, ніж перед тим... .
Випадково навинулось двоє людей, видно причетних до церкви і нам пощастило навіть оглянути її в середині. І один з них був священиком з Волині і навіть знайомий Степана Скрипника. Степан Іванович завжди живо цікавився церковними справами і між ними одразу зав'язалась довга розмова на цю тему. Тоді ще годі було передбачувати, що в скорому часу він сам стане видатним церковним достойником в сані єпископа і обере цю церкву за свою катедру.
В середині вона була тоді сливе порожня, на стінах кілька дешевих, мабуть, недавно повішених образків, іконостас, видно, також був замінений і вся колишня багата його обстановка була кудись вивезена. Та не дивлячись на це, у церкві вже відправлялись інколи богослуження і робилися заходи, щоб їх утривалити на постійно.
А після цього наше товариство їде до міської управи... на обід. Ми дістали запрошення через Кавалерідзе від голови міської управи Данила Багазія. Що нам було дуже вгод, бо з ресторанами у цей час було тут туго. їхали Володимп-рівською, попри Золоті Ворота, попри Софію, Академію Наук, Центральну Раду до бульвару Шевченка, де на розі стоїть велика будова, в якій приміщено Міську управу, а тому також і їдальню для її працівників.
І враз потрапляємо в саму гущу києвлян. Кілька просторих кімнат, густо заставлених столиками і заповнених людьми. Переважно урядовці... Але й люди інших професій. Наукових, літературних, технічних, медичних. З виразними ознаками ними пережитого. Люди, які перейшли смугу со-вєтського терору, довготривалої нужди побуту, носили на собі видимі сліди доби. Зникла свіжість, відвертість, певність. Здавалося, що вони тільки що вийшли з довголітнього ув'язнення.
Іван Петрович знайомив нас на всі боки, саме наше походження ("западнікі") багатьох інтригувало. Ми зовнішньо відрізнялися і було помітно, що ті люди зголоднілі на свіжі людські появи. Знайшлися і такі, які вже чули про мене, як письменника, хоча рідко хто з них щось з мого читали.
А також тут чекали на нас наші друзі з минулого, а між ними також Олена Теліга.
Ми розсталися з нею десять днів тому в Рівному досить холодно, але наша зустріч в Києві була дуже гаряча. Ми тиснулись в обіймах, ніби не бачились вічність, а це значило згадку про наш перехід Сяну, де ми божилися, що до Києва прийдемо разом. Дослівно так не сталося, хоча наше гасло "зустрітися в Києві" було здійснене.
Посипались запити. Завжди була елегантна, свіжа, плекана, вона тут чимало з того стратила, але настрій мала той самий. Живий, бадьорий, визивний. Бракувало їй тут рівен-ської кухні. З харчами тут не гаразд, а до того безліч небезпек. Німецьке гештапо, совєтське енкаведе, терористи такі, терористи інші. Українські активісти під обстрілом тих, других і третіх, а тому будь на сторожі.
Але наших західиіх троянців вже тут чимало. Ольжич, Рогач, Штуль, Ірлявськпй, Олійник, Чемеринський і кілька десятків інших. Збирають людей, формують організацію, видають газети. Ольжич управляє політикою. Його Національна Рада з деякими надіями на повторення Центральної Ради, вже пущена в рух і засідає вона в приміщенні Академії Наук. І мене там, як її члена, вже чекають також.
Виявилось, що ми потрапили тут V справжній вир найрізноманітнішої діяльности. Літератори, актори, кіномайстри, видавці, фінансисти, господарники. І навіть політики. Не всі вірили, що можна буде робити якусь політику, але всі прагнули "щось робити" і в тому "щось" було не мало конкретного. От хоч би налагодити видавничий рух. Країна голодна на справжню українську книгу, журнал, газету. Десятиліттями кормили її пропагандою. Необхідно видати нові підручники, відновити театр, кіно-студію, кооперацію, банки. Як це було в Рівному, так і тут, я дістав ряд запрошень на засідання. Всі сходились, радились, плянували. Хотілось щос робити, хотілось багато зробити.