На коні вороному

Сторінка 39 з 131

Самчук Улас

Але цього не сталося. Того самого часу, коли наші ди-

ректори підписували у нотаря своє домовлення, в моєму ка-

бінеті сиділо двоє герольдів німецького видавничого товарист-

ва з осідком в Луцьку ("Ґезельшафт міт бешренґтен Гаф-

тунґ Украіне Цайтунґ'), які безпардонно заявили мені, що

наше видавництво не є більше нашим видавництвом, а є вже

їх видавництвом. Просто тому, що вони так хочуть. При чо-

му, всі ми, що це видавництво провадимо, маємо провадити

його далі, бути їх підвладними, не сміти без їх дозволу зали-

шити роботу з платнею, яка буде приблизно п'ять разів мен-

ша, ніж була вона до цього часу. І на доказ цього, вони об-

ділили мене різними друкованими правильниками, якими ми

маємо керуватися .... —

ш

Я дивився на них, як на тих, що рухнули остаточно з глузду, але сперечатися з ними не збирався. Просто тому, що це не принесло б мені ніякої радости.

І коли у нас з Тиктором виникла ця крупна розмова і коли він збирався "все кидати" та їхати до Львова, я повідомив його про наших німецьких гостей з Луцька й передав йому їх правильник, з якого виходило, що, наприклад, він, Тнктор, якого платня виносила у нас 10.000 карбованців місячно, відтепер має дістати 750 карбованців, а якщо він знає ще й німецьку мову, то така платня на 450 карбованців буде більша.

Про якесь наше власництво не могло бути й мови.

Отже, вигляди феноменальні і над ними слід подумати. Не знаю, Що думав про це наш благородний директор, але мені це зударення принесло самі лиш плюси. Наприклад, довідавшись про цю аферу, мої редакційні співробітники заявили, що коли мене "викивають" від співвласництва видавництва, вони залишать його також. Зрозумівши це, Тиктор заявив, що це не була його ідея, а головного керманича і тому він від неї відмовляється, а що головного керманича не було вдома і ми не мали можливости перевірити його ін-тенції, тому все зісталося по старому. І навіть здавалося, що Тиктор може бути також добрим співробітником, турбуючись менше "викиваннями", а більше своєю дорожною валізою, яку він мало не що тижня наповнював харчовими продуктами і відвозив до Львова. А щодо наших герольдів з Луцька, то я мав на цю тему довшу дискусію у відділі військової пропаганди і мій ревний приятель Вайс обіцяв, що він цю справу дослідить ближче... А покищо вважати її не дуже дотепним жартом.

А тим часом у нашій редакції зайшли зміни лишень на становищі заступника головного редактора. Євген Лазар, який займав це становище від початку існування газети і мав у Рівному чимало всіляких особистих "геців", одного разу заявив мені нагло, що він "відходить". Куди і чому відходить? Відходить до Києва, де йому пропонують роботу в "Українському слові" з кращою ніж у нас платнею. Знаючи, що київські платні не були кращі від наших, а також знаючи київські умови, я пробував було з ним сперечатися, але це не помогло багато. Лазар просто хотів побувати в Києві, зажити нових пригод та позбутися деяких своїх негод сердечного порядку. Які вимагали від нього "хоч з моста у воду".

А тому Лазор відійшов, а на його місце прийшов старий мій приятель Роман Бжеський, який вернувся недавно з Кракова, перебував у своєму рідному Крем'янці і то без солідного зайняття. А довідавшись, що у нас валяється під ногами місце редактора, він негайно за нього схопився.

Удома, приватно я чекав на приїзд Марусі, але вона не приїжджала. Також я пам'ятав обіцянку Олені привезти її до Рівного. Наше вбоге авто, здавалось, безнадійно застрягло в майстерні міської управи, я малощо не щодня туди заходив, обдаровуючи майстрів всілякими благами і нарешті, біля 10 грудня, мені сказали, що воно може їхати.

Почалось швидке збирання. Ми напакували ту машинку продуктами по самі вінця і в середу раненько мали вирушити в дорогу.

Але сталася велика, прикра несподіванка. Зо мною дуже хотів їхати один з наших редакторів, Анатоль Довгопільсь-кий. Він ще не був у Києві і хотів його дуже побачити. Я вказував, що у нас нема для цього ніякої можливости, бо все запхане харчами, але він настоював запевнюючи, що він сам добре шоферує і може замінити нашого Трифона. Для доказу, він обвіз мене по різних вулицях, все виглядало гаразд і я погодився. Та коли ми нарешті всілися їхати, та вирушили з двору, та доїхали до міської управи, як раптом почули в моторі підозрілий гуркіт. Зупинилися, покликали механіка і той ствердив несамовиту річ: згорів мотор. Мовляв, не досить було залито оливи. І маємо щастя, що це сталося тут, а не десь в дорозі... Що могло скінчитися вибухом.

Я фуріяльно накинувся на Довгопільського, Довгопільсь-кий на механіків, механіки на ще когось, але що це могло комусь помогти? Наша поїздка відпала, авто затягнули назад до майстерні і то на довгий час. Знайти інші засоби для нашої поїздки не було можливости.

Я був завжди переконаний, що цей випадок з автом був фатальний. Не будь його, ми забрали б Телігів до Рівного і вони були б врятовані. Вони на це чекали і не дочекалися.

Розуміється, що тоді ми ще не думали, що воно скінчиться так, як скінчилося. Ми були переконані, що вони знайдуть можливості виїхати з Києва і без нас, одначе пізніше, коли це сталося, я не раз зупинявся над цим випадком, який ще більше посилював мій фаталізм життя воєнного.

Тим часом у мене все йшло своїм порядком. Я упорядкував мешкання, дістав служнищо, до мене заходили приятелі, було багато розмов. До того знов дістав нового співмешканця, на цей раз мого старого, ще з Парижу, знайомого, відомого політичного і військового діяча генерала Миколу Капус-тянського. Якого спровадив Ольжич до Рівного з наміром забрати його пізніше до Києва. Що не сталося з відомих причин і він мусів залишитися у нас, хоча його присутність тут не дуже була виправдана. Тут заносилось на партизанку, підпілля, вимагалось людей молодих, міцних, бравих і наш генерал з часів минулої визвольної боротьби ледве на таке надавався. Думали було про військову школу, де можна б його було використати.

Мої передовиці в газеті мали наголовки — "Війна", Героїзм наших днів", "Ясно й одверто". Як і завжди, вони відзначалися тоном непокори небезпечного характеру. Y Рівному в цей час появилась група людей Німецької Пресово^" Агенції (Дойченахріхтен Дінст) і її голова Карл Apio, який умів читати по-українському, передавав мені через моїх друзів: — Той там Самчук... Він пописує... Але це може печально для нього скінчитися...