На коні вороному

Сторінка 27 з 131

Самчук Улас

До шлюбу їхали звичайно на другий день в неділю. А після того багато гостин у молодого і молодої, які колись тривали три і більше днів. Тепер це все зводилось до півтора дня.

Але я все таки був вдячний нашому Фіятові, який, проти нашої волі, завів нас до цієї хати, поміж цих людей. Після Києва, це було відсвіження. Я бачив українську свідому сільську молодь, між якою приємно було побувати, дармащо їм уже встигли сказати, що я не до них "належу", бо ж вони "бандерівці". Але згодом виявилось, що між нами ніякої різниці немає і мені їх "бандерівство" нічого не шкодить.

А також треба знати, що я опинився в хаті, де народилась моя мати, — Настасія, дочка Уліяна і Євдокії Рудих-Мартинюків. Цю хату я знав з часів раннього дитинства, бо тут жили мій дід, моя баба, мій хресний батько Макар, моя тітка Марія. До певної міри, це була моя дома, ми часто з мамою сюди приходили, "до дідуня", я бавився тут з моїм однолітком Андрієм всіляких ігор, а останнім спогадом про цю хату було весілля Андрія, шіснадцять чи щось років тому. І оце я знову потрапив сюди на весілля, щоб це було останнім спогадом про це родинне місце, бо вже рік пізніше, тут почала діяти наша партизанка, на куток напали мадяри і спалили його до тла.

Розуміється, що з мого "відпочинку" на "тихому селі" нічого не вийшло. Тут я потрапив з гостями за стіл, на самий покуть під образи, полився рікою самогон, розгорнулось широке "Ой, на горі там женці жнуть", а за тим "Ой, хмелю, мій хмелю" і багато інших "Ой", що простягнулося до півночі...

Хоча й після того не було ще відпочинку, бо "з-за рову" прибув швагер Семен, який потягнув мене до себе. Ми пішли з ним під покровом ночі, навпростець "через рів" на Запоріжжя, бо наш Фіят вимагав спокою і не дивлячись на те, що співали вже "перші півні", нас там чекали цілою ватагою мої колишні співпастушки, співшколярі, співкашники, як Макар, як Захар, як Архіп, як Мефод і ми мусіли знов випити "на здоров'я" і прогуторили до "третіх півнів". Я ж повернувся з самого Києва і було про що розказати... А їм послухати. Зійшлися ж "всі бурлаки до одної хати", де їм любо, де їм мило пісню заспівати.

Ночував я у Семена, спання багато не було, другий день неділя, збиралися, як завжди, до церкви. Там знов сила-си-ленна зустрічей, шлюб, запросини на обіди і ще одна несподіванка: у Дермані відкрили ж гімназію і вона ось влаштовує великий концерт, присвячений тридцятліттю смерти М. Лисенка. Отже, оминути такого неможливо. А тут ще вибір: обід весільний "на Балабах" і обід у доктора Мартинюка. Переміг доктор.

На весіллю я був учора і поки що досить. Обід у доктора довгий, ситий з чисельною родиною. Господиня дому, пані Маруся, варшавянка родом, блискучий майстер печення й варення. Чудо-пиріжки, казкові вареники, легендарні "біго-си", неперевершені лікери та наливки... Після Києва, це, далебі, інша плянета, де люди ще не бачили, як виглядає голод, нужда, німець і сама, її величність, війна, про яку вони лишень читають з нашої газети "Волинь", яку тут можна бачити сливе у кожній хаті.

А вечором, біля сьомої години, концерт. Колишня простора їдальня семинарії, обернена в залю і вона заповнена. На початку зачитано просторий і докладний реферат про Лисенка. Хор, яким диригував місцевий диригент Олекса Скоропад, виконав композиції Бортнянського, Веделя, стрілецькі пісні — "Ой, видно село", "їхав стрілець на війнонь-ку". Жартівливу "Ой, кум до куми залицявся", а там "Ганд-зя" та "Дударик". Продеклямовано "Слово, чом ти не криця" — Лесі Українки, не забуто й за гумор. Місцевий дотепник склав поему про подоріж хору до Бущі, що зривало буревії реготу, а все закінчилося надхненним "Ще не вмерла", що його проспівано цілою авдиторією.

Ночував я у Мартинюків, а рано в понеділок, прибув також Трифон з Фіятом, старанно виповненим "дарами хлібів земних", як це кажеться у святому письмі... І ми намірились по можливості скорше вислизнути назад до Рівного, де нас чекала гора роботи.

Але вислизнути отак просто, ніяк не вдалося. Вже рано-раненько "з Кір'янчуків" прибув мій інший швагер Петро і сказав, що на мене у нього вдома чекає і не дочекається моя улюблена кузинка Федоська і що ми мусимо до неї хоч на годинку вступити. Це було нам по дорозі і ми вступили... Де на нас чекало понад тузін кузинок, кузинів, кумів та сватів і так добрих людей. А сестра з радости пустила сльозу. А коли засіла "на маленьку перекуску" та почала "мед-горі-лочка кружляти", як це в пісні про Нечая та його кумасю Хмельницьку, співається, то це протягнулося до обіду, а від обіду до вечері, а від вечері до півночі. Ніякі наші намагання вирватись з цієї облоги "не увінчалися успіхом". І ми були змушені вертатися до Рівного аж у вівторок, багато більше змучені, ніж ми приїхали сюди.

І єдине щастя, що мій генеральний редакційний штаб так ідеально був змонтований, що ніякі такі перебої в роботі не помічалися. Машинки цокотали, лінотипи шаруділи, ро-тачки крутилися, газета виходила.

II

У час, коли пишуться ці рядки, щось більше, ніж тридцять років після усіх тих пригод, хай буде вільно мені, бодай злегка торкнутися деяких інтимно-особистих переживань тих бурхливих років. Одна пісня про таке каже: "Ніч цілу не сплю я, день цілий не їм. Горілку все п'ю я, одурів зовсім". Знаємо, що такі ситуації трапляються з людьми дуже часто знічев'я, нежданно і не прохано. Не оминуло це і моєї долі. Хоча у мене це виливалося не так в горілку, як у поезію та музику. Ніколи я не перечитав стільки збірок віршів, як тоді, зрозумівши, що цей рід словесної творчостп таки направду є висловом "муз і грацій" і призначений для всіх ранених стрілою Амура в першу, а можливо й в останню чергу. А до того, я ніколи з такою жадобою не пересиджував біля радіо-апарату, вислухуючи всі концерти музики, які тільки можна було тоді в розвойованій Европі спіймати з етеру. Моя істота вимагала ритму і гри слів та тонів, щоб створити інший світ блаженної нірвани, де не було б ні війни, ні небезпек, ні логіки. Резолюція Аристотеля, в інтерпретації Івана Франка, що "тільки мрець і сліпець можуть буть проти неї надійний борець" приймається тут безпро-тестно, одноголосно.