На коні вороному

Сторінка 119 з 131

Самчук Улас

Я намагався, по можливості делікатніше, пояснити їй ці речі. Вона була німецька патріотка старого філософсько-культурницького типу з традицією бісмарксівського імпері-яльного наставления, в якому німецька духова істотність мала б відогравати ролю носія культури (Kulturträger) і цивілізації в країнах відсталих під цим оглядом, а не брутального завойовника типу Росії чи Англії, де бралось на увагу лишень матеріяльне використовання завойованих. Вона утримувала колись контакти з інтелігентами ліберальних середовищ, між якими були і такі, як Ґергард Гауптман, або Герман Зудерман. І тепер ця Гітлерівська "штурм унд дранґ", експльозія була для неї трохи незрозумілим явищем дармащо вона намагалась це толерувати. Вона цього боялася від самого початку, а тепер була переконана, що це скінчиться трагічно.

Я розповів їй про мою подорож до Берліну, яке враження зробила на мене та столиця, а головне про моє бажання побувати в Бреславі і побачитись з нею. І знайти якісь слова, щоб могти подякувати їй за все, що вона зробила для мене.

Вона це слухала зі спокоєм людини її високого віку, з висоти якого можна бачити життя без подратовання власних пристрастей... І лишень оживилася, коли я оповів їй про зустріч з Кютцнером та його наміри видати щось з моїх писань в німецькій мові. — О, це було б дуже гарно, — казала воно. — Я ще хотіла б щось з того читати...

А на мої песимістичні погляди на політику німців в Україні, вона казала: — Ах, Влисьхен... Не падайте духом. Наші люди не такі аж погані, як вони це з себе роблять. Герман також не всім вдоволений, той там Кох хоче всіх застрашити... Тому Герман і залишив те місце... Тепер він у Ґері директором поліції. Чи ви думали колись, що мій Герман буде директором поліції? Я ж так хотіла бачити його дипломатом. Не вийшло. Ви ж знаєте... — казала вона зрезигно-вано. — А що вас приділили до ДНБ, це дуже добре. Це солідна агенція. А щодо тієї там політики... Погоджуюсь. Самим страхом багато не зробиш. Ой, ні, ні! Щось треба ще й людського. Ви там їм підкажіть. Ви ж редактор.

— Я пробував було... — почав я, але вона одразу перебила.

— Ах, я і це чула. Герман і це розповів. Ну, що ви зробите, коли настала така ось зла година. І чим все це скінчиться... Навіть страшно подумати.

Ми говорили, між тим пили чай і їли не дуже смачні "кухен", сиділи біля овального столу її маленької їдальні і при тому згадувалось її колишнє мешкання в Бойтені з величезною їдальнею, а особливо бібліотекою... Вона тепер носила траурний одяг по якомусь родичі. Згадали також її дочку Даду... І незабутнє Різдво 1928 року, коли ми провели його в родинному колі пані Германіни, пили грог, співали "Штілі Нахт" і ділилися безліччю подарунків. "Es ist alles vorüber, es ist alles vorbei" (Все проминуло, все за нами).

Я пробув у пані Германіни гень до мого від'їзду, о годині сьомій. Прощання зворушливе. Благословила на дорогу і бажала щастя.

Проїжджаючи вулицями Бреславля, вони видавались мені спорожнілими і залишеними. Тоді ще не думалось, що в скорому часі це місто буде обернуте в руїну, перезване на Вроцлав і належатиме до "паньства польскєґо". Що є знаменним знаком величезного значення для майбутнього розвитку подій в цьому дражливому просторі.

По дорозі, минаючи Бойтен, мені дуже хотілося відвідати Кроненбергів і навіть не можу тепер сказати, що саме перешкодило мені це зробити... Чого до цього часу не можу віджалувати. Бо мені тоді все здавалося, що одного разу я ще зможу це зробити, чого одначе не сталося. Бо після моєї "материнської другині" пані Германіни, мій великий "батьківський друг" Павло Кроненберг, був для мене людиною виняткової вартости і виняткового значення. Його познайомив зо мною також Герман Блюме, десь так у жовтні 1927 року в кавярні "Гінденоурґ" на площі Франца Йосипа цього самого Бойтену (Битому). Час, проведений з ним, був для мене незабутнім тоді і залишиться незабутнім назавжди.

Переїжджаючи те місто вночі, я лиш в думках послав привітання Кроненбергам, Ґеровкам, Олені Кравтвурст, яких я пізнав у цьому задимленому просторі копалень і гут в час, коли я найбільше потребував допомоги і дружби. Що вони мені так щедро і так сердечно уділили. За що я їм по віки вдячний.

Другого дня, під вечір, я був знов у Львові, а зайшовши до клюбу письменників, несподівано натрапив там редактора "Волині" Євгена Мисечка. Який почав захоплено оповідати мені про свою нову мандрівку "в ліс", де він об'їхав різні партизанські пункти і мав нагоду бачити, як там готуються до всенароднього повстання... І що бракує там тільки мене... Що мене там згадують і хотіли б мене там бачити.

На що я відповів йому тими ж аргументами, що й завжди. Що я не воїн, а письменник. Моє завдання воювати не рушницею, а пером. І знов радив йому бути з такими розмовами обережнішим, бо іноді і стіни можуть мати вуха. Але його захоплення було таке велике, що заражало також і АІЄНЄ. Його очі світилися огнем полумяного патріота, для якого життя не мало вартості! без боротьби за поневолену батьківщину.

На цей раз я переспав у Львові лишень одну ніч і на другий день виїхав потягом далі. До Рівного.

III

У Рівному, як завждіг у Рівному. Це вже фронт. Багато військових машин і багато всіляких уніформ. І гнітючий клімат терору й непевности. Арешти щоденно. Однаково, як у місті, так і по селах. Створено навіть особливий відділ арештів, до якого входило чотирьох справжніх бувших членів НКВД в уніформі з російською мовою... До того створено особливу поліцію з місцевих людей, яку названо українською, яку очолював знаний на Волині Грушецький. По місті роїлося від агентури Ес-Де, а на летовищі стояло кілька малих літаків — "шторхів", яких завданням було вилітати на села з розвідкою і скидати там запальні бомби.

Одного разу зчинилася особлива тривога довкола редакції "Волинь". її оточили ес-еси, співробітники кинулись, хто куди в розтіч, на бігу вбито завідуючого їдальнею Протаса Тимощука, а Тиктора арештовано. Євген Мисечко і Василь Штуль вимикнулися з облави і подалися до партизанки. Редакцію було розгромлено і створено нову, на чолі якої став Петро Зінченко.