їдемо біля млина Антона Кучера, який все ще стоїть і навіть меле, а його колеса крутяться. Скільки то наслухалось там "завізняків" з їх небилицями... А ще далі і самий Дер-мань. В'їжджаємо глибокою вулицею "від Лисів", а там і семинарія. І будинок доктора у садочку справа... Де нас чекають наші добрі, рідні люди, дружні обійми, щирі чоломкання, радісні очі. І, після холодної дороги, багато тепла... Святочно прибрані кімнати і урочиста вечеря.
Вечеряємо довго, багато, весело. Докторові відомі саморобні лікери споживаються без обмеження, а Марусині печива доповняють цю активність не менш гідно. Ми з доктором старі прастарі товариші, соклясники, навіть родичі... Ще десь від дванадцяти років життя, коли ми разом ходили кілька років однією і тією ж стежиною і до тієї самої кля-си "Зразкової школи" при семинарії, опісля до Вище-Почат-кової школи при тій самій семинарії, а ще опісля до Кременецької гімназії... А опісля того наші дороги розійшлися досить широко, аж поки моя дорога, через Західню Европу, довела до мого письменства, а його, через Женеву в Швай-царії до його докторства. І тепер ось ми знов зустрілися і знов у Дермані... Син звичайного дерманського мужика — доктор Женевського університету. Як не кажіть, а це досягнення. І за нормальних людських умов, йому належалася б лишень увага, похвала, пошана... Але не за наших канібальських умов, коли кожну нашу здібну людину "визволителі" всіх мастей намагаються, або то знищити, або допекти йому якнайдошкульніше, щоб він ніколи і ніде' не мав спокою. Ця життьова процедура не минула і нашого доктора за те тільки, що він добрий доктор і добрий громадянин.
У наших друзів Федора і Марусі був також трьохрічний синок Богданко. Розуміється, що для нього наш приїзд був надзвичайною подією, а тому він і не думає йти спати, дармащо його час давно вже вичерпаний. От воно піди спати, а там без нього щось таке станеться, що опісля не віджа-луєш. То ж він гаразд знає, що цієї самої ночі всі очікують славного чарівника Діда-Мороза з його ялинкою і мішком всіляких подарунків, а тому як його спати. Одначе все таки спати треба йти. Нічого проти того не подієш. Від нього всі цього домагаються. Але за те він довго зо всіма прощається, відтягаючи свій відхід всіма можливими для нього засобами.
А на ранок, ще за світанку, Богданко прокидається першим і першим його запитом було: — Мамо! А чи був Дід-Мороз?
— Був... Але ж чекай! Одягну!
Яке там одягну. Богданко зривається і як був босий у ДОЕГІЙ сорочці біжить до їдальні. І! Ялинка! До самої стелі! А забавок, а ласощів! І де це воно справді тут взялося? То ж учора нічого цього не було. От той Дід-Мороз! Такий тобі підступний. Ніяк не хотів, щоб його бачив Богданко. Прийшов уночі, поставив ялинку і зник. І куди зник? Хто знає куди. Ніхто не може того сказати. Навіть мама і та не знає. Мамо! Мааамо! Давай світла! Свічок! Щоб усі янголи світилися. Богданко сама радість. Бігає, стрибає, сміється. Приходить мама і за хвилинку ціла ялинка палає свічками, ніби в церкві.
Само собою, весь цей день (четвер 7 січня), від самого ранку виповнений Різдвом. Рано йшли до церкви, "до приходу", гам повно народу, багато рідні, приїхали з хутора батьки Федора, появився його брат Іван з малою своєю дочкою (він удівець), із Запоріжжя прибули також усі, а в тому, розуміється, і Семен з Палажкою та дітьми. Для нас з Танею ділема: куди йти на обід. Маємо стільки запрошень, а особливо від Семена. Але ми вже лишаємось у доктора, а до Семена підемо завтра. А там до дядька Парфена... А там до Бухалів... А на Бал аби хто зна, чи вже дістанемось взагалі.
Обідаємо цілою родиною в доктора, на вечір, також цілою родиною, їдемо до його батьків на хутір Лебедщину. Це всього лиш за пригорбком від того місця, де колись стояв і наш хуторець...
У Мартинюків я чуюся дуже вдома. їх хутір дуже знаний мені ще з дитинства, тепер ця простора хата крита бляхою, гарна клуня, хліви, сад... А тоді це ще невелика під соломою мурована хата, в якій жив їх дід Федір — високий, дебелий із завжди зав'язаною шиєю, який міг говорити лишень пошепки... Мав хворе горло... У них той дуже глибокий колодязь, з якого тягнули воду колесом... Мені було дуже цікаво заглянути до того колодязя, щоб побачити воду... Але побачити її не було можливости. Лишень глибока, темна яма, обмурована камінням...
А обід тут також дуже "наш". Особливі "наші" голубці з крутої пшоняної каші, загорнуті пелюстками квашеної капусти і помащені шкварками... І також "наша" кишка, начинена гречаною кашою, якої я ніде інше не міг так смакувати, бо тут вона якось особливо смажилась... І та "наша" слив'янка, зовсім така, яку робила і моя мама. І взагалі все тут смакувало і навіть пахло зовсім так, як це було колись у "нас" удома. Може тому, що я знав, що моя мама походила з того самого Балабівського роду, що й ця родина.
А до того цей хутір, це ціла легенда. Він стояв у ярку недалеко молодого гаю, з якого тепер уже нічого не зосталося, а колись це був таємничий закуток, куди рідко заходили люди і де могли ховатися всі ті, які не бажали стикатися з законними порядками. За революції там частенько переховувалися різні банди, які робили рейди на села і від яких терпів також цей хутір. Тут також недалеко знаходилась місцевість звана "Вали', де на схилі кам'янистого пригірка залишились глибокі шанці якихось воєнних укріплень нікому не відомо, коли і ким були вони споруджені. Колись, бувало, коли ще вчилися Михайлові діти — сюди на хутір приходили їх колеги з Дерманської семінарії, або Остріжської гімназії і тоді на хуторі було весело. За революції тут завжди перебувало кількох бездомних бурсаків, яким не було де дітися. А 1919 року на самий Великдень, на цей хутір напала банда грабіжників і дуже його пограбувала...
А тому, побувати на цьому хуторі, у цей час, після такої довгої відсутности, було для мене чималою пригодою. Пізніше, я використав його легендарність у ряді своїх літературних праць, а особливо в романі "Ост", на тлі якого я побудував цілу фабулу родини Морозів, перенісши його географічно аж до Дніпра насупроти Канева.