— Я кухлем, — відповідає Ванько. — Ну, мені ніколи з тобою, — кидає він і знову береться за ніж.
Я вже з заздрістю дивлюся на товариша. Страшенно хочеться і собі покопати колодязь.
— Дай трохи покопати! Я ж тобі вчора давав подути у мій свисток!
Ванько поступається місцем.
Минає досить часу. Ми вже встигли кілька разів помінятися, в мене лоб теж уже не чистіший за землю, що вигортається з ямки. А води все нема та й нема.
Врешті Ванько каже:
— Тут, мабуть, джерела немає. Треба в іншому місці копати.
Зводиться й роздивляється навколо, вибираючи місце для нового колодязя. А я згадую, що мене ж мама послала в крамницю.
— Мені треба йти.
— Куди?
— Купити того... Ну, як його...
З жахом переконуюся, що встиг забути, що ж маю купити. Хоч убий, не можу згадати!
— Нічого, — втішає мене товариш. — Ти зайди в крамницю, подивишся і зразу згадаєш.
— Може, і ти підеш? — з надією дивлюся на Ванька: чомусь здається, що нам удвох буде легше пригадати.
Ванько відразу ж згоджується. Бере відро і простує за мною.
В крамниці ми довго тупцюємо біля прилавка.
— Оце?.. Оце?.. — тихенько штовхає Ванько, але я заперечливо мотаю головою.
Врешті в очі впадає дивовижна квасоля, насипана на тарілку. Була вона незвичайного кольору: темно-коричнева, аж блискуча, і дуже велика. Такої квасолі не було на жодному городі.
— Що то? — зацікавився і Ванько.
Придивившись до папірця, що лежав на тій же тарілці, я повільно прочитав перше слово: "Драже".
"Драже... Драже?.. Драже!.. То саме ж його й казала купити мама!"
На радощах я забув навіть про здачу і купив на цілого карбованця.
Ішли додому повільно, бо Ванькові заважала цеберка, а мені — чималий пакунок з отією квасолею. Тільки — що воно за квасоля? І чому має таку чудернацьку назву — "драже"? І навіщо вона мамі?
Зупиняюся, дістаю одну квасолину, обережно надкушую — і аж очі заплющую від нежданої насолоди: квасоля виявилася до біса смачною!
Ми пішли ще повільніше, беручи по черзі по квасолині. Драже було багато, кульок — великий і здавався нам невичерпним.
І чим ближче було до хати, тим коротшими ставали наші кроки. Ванько навіть роздумав копати колодязь і вирішив провести мене аж додому.
По дорозі він кричав до зустрічних хлопців:
— Дивіться, у нас драже!
Хлопці підходили, заглядали до пакунка, і кожного я мусив почастувати. Так до хати мене довела ціла ватага.
— Що ж ти приніс?! — сплеснула руками мама.
— Драже, — промовив я, про всякий випадок задкуючи до порога.
— Боже мій, та хіба я посилала тебе по драже! — вже зовсім розсердилась мама. — Дріжджі! Дріжджі! — закричала вона так, наче я був глухий. — Вернися назад, обміняй на дріжджі і принеси здачу.
Я взяв кульок у руки і лише зараз помітив, що він удвоє полегшав. Який же дурень дасть тепер дріжджі та ще й здачу?
Вийшов з хати, сів під тином і став доїдати драже. Мусив засолодити душу, бо все одно мама битиме.
ПОХОРОН
З усіх дорослих ми найбільше боялися діда Стратона.
Дідова хата стояла біля самої річечки з невеликим піщаним берегом, де ми любили гратися. Углядівши нас, дід Стратон вискакував з хати, вимахував здоровенним ціпком і кричав, розкриваючи чорну, як у трухлявого пенька, пащеку:
— А кий вас біс несе сюди! Геть звідси, бісові діти, бо я вас усіх!
За віщо він так ненавидів усіх дітей, я й досі не знаю У садок до нього ми не лазили, гілок на яблунях не обламували, собак не дратували, — з тієї простої причини, що не мав дід ні садка, ні собак. Був у нього лише великий качур невеликий табун качок. Дістав Стратон того селезня десь аж у сусідньому районі, на розплід, і трусився над ним так, як над нами матері не трусилися.
Ми відплачували дідові не меншою ненавистю і вперто ходили гратися на той піщаний берег, лише розвідавши наперед коли дід кудись зникне.
Сьогодні, дізнавшись, що дід Стратон пошкутильгав аж сусіднє село до дочки, я, Микола, Ванько і Сонька прийшли до річки на полювання. У нас, у хлопців, були рогатки і повні пазухи камінців, а Сонька мала варити набиту нами "дичину".
Залігши в траві, ми довго стріляли на воду, в уявних диких качок, вихваляючись один перед одним своєю здобиччю. Аж ось із дідового двору появився качиний табунець. Живі качки!
Зарядивши рогатку, Микола поповз по траві, а за ним посунули й ми.
Качки повільно йшли піщаним берегом з красунем-качуром попереду. Сизо-зелена шия його аж переливалася на сонці, і ми не могли одірвати від неї очей.
За першим разом камінці перелетіли через табун і плюснули у воду.
— То я навмисне не вцілив, — тихенько сказав Микола
— І я навмисне.
— І я.
Але вдруге ми цілились старанніше, натягали рогатки сильніше — і були нагороджені понад всякі сподівання. Качур раптом голосно гелгекнув, а потім упав на пісок, щосили б'ючи крилами.
Нас наче вітром здуло.
Задихані, зупинилися ми аж біля Ванькової хати.
— То не я вцілив, — сказав Микола.
— Ну й не я!
— І не я!
Ми підозріло подивилися один на одного.
— А може, він живий, тільки прикидається, — висловив думку Ванько.
— Пішли подивимося, — скомандував Микола.
Хоч і знали, що діда Стратона немає, однак страх перед ним був такий, що ми все ховалися один за одного.
Качур непорушно лежав на землі. Ми стояли над ним, онімілі.
Першою обізвалася Сонька:
— Давайте зариємо. Щоб дід не знайшов.
Порада здалася доцільною. Ми підняли селезня і понесли його за вигин ріки, звідки не видно було дідової хати. Тут, у піску, і почали рити ямку.
Потім Микола сказав:
— Давайте його поховаємо. Я буду батюшкою, ти і Ванько нестимете мари, а Сонька — його жінкою.
Микола на правах старшого командував, як майструвати мари, як класти качура, де кому братися. Я і Ванько трохи посперечалися, хто йтиме попереду, але "батюшка" швидко дав лад, і похоронна процесія рушила в останню путь.
Розмахуючи кадилом, зробленим з баклажана, виступав попереду Микола, за ним я і Ванько несли на марах "покійника", а позаду, як і годиться, — качурова жінка.
— Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй! — наслідуючи попа, вимахував кадилом Микола. — Упокой, господи, раба божого качура, що погиб наглою смертю переставився-а! А-амі-інь!
— А-амінь! — дружно підхоплювали ми. Сонька ж щиро голосила-виводила за покійником: