– О, це здорово! – вигукнув я. – То, виходить, я приїхав сюди нидіти й цікавитися всіма маленькими скандальчиками. Нічого собі скандальчики! Наклепи, цинічні листи і вбивства!
Джоанна правду сказала, на Хай-стріт було повно люду. Вони збиралися купками. Певна річ, усі витріщили на мене очі.
Першого я зустрів Гріффіта. Він виглядав стомленим і хворим. Власне, таким і слід було сподіватися побачити його. Вбивства, звісно, не щодня трапляються у практиці лікаря, але така вже в них професія, щоб бачити страждання, найгірші сторони людської природи і навіть смерть.
– У вас дуже поганий вигляд, – сказав я йому.
– Справді? – розгублено мовив Гріффіт. – У мене такі прикрощі зранку.
– І все через нашу божевільну?
– Через неї, – він сумно дивився крізь натовп кудись далеко. Я помітив, як його брову сіпає мишка.
– Ви когось підозрюєте?
– Ні, ні. На жаль, а хотілося б.
Він раптом спитав про Джоанну і сказав, що в нього є цікаві фотографії, які вона просила показати. Я запропонував передати їх через мене.
– О, не варто турбуватись. Я йтиму повз вас і занесу.
Мені здалося, що бідолаха Гріффіт таки закохався. Бісова Джоанна! Гріффіт надто хороша людина, щоб водити його за носа.
Я попрощався з ним, бо побачив його сестру. Тепер уже мені хотілося з нею поговорити.
Еймі Гріффіт почала, як завжди, з копита:
– Просто жахливо! – продзижчала вона. – Я чула, що ви явилися туди дуже рано.
У кожному її слові звучало запитання, а очі спалахнули на слові "рано". Я не збирався розповідати про дзвінок Мейган, а сказав лише:
– Розумієте, мене цілий вечір учора щось мучило. Дівчина збиралася прийти до нас на чай, але не прийшла.
– І ви подумали про найстрашніше. Та ж ви провидець!
– Я справжній детектив.
– Це перше вбивство у Лімстоку. Страшенний ажіотаж, скажу я вам. Сподіватимемося, поліція буде на висоті.
– Не маю жодного сумніву. Адже вони майстри своєї справи.
– Навіть не можу пригадати, яка та дівчина з себе, хоча вона десятки разів відчиняла мені двері. Тиха, непомітна істота. Вдарили по голові, а потім ще й проламали череп – так сказав мені Оуен. Думаю, це її хлопець. А ви як гадаєте?
– Ви так вирішили?
– Це мені здається найвірогіднішим. Напевно, посварились. Молодь тут дуже зіпсута – погана спадковість у більшості з них. – Вона помовчала хвилину, потім вела далі: – Я чула, що тіло знайшла Мейган Хантер? Її це не дуже вразило?
– Дуже, – коротко відказав я.
– Можу уявити. Мені здається, вона слабка на голову, а така знахідка може вибити у неї останній глузд.
Мені раптом спало на думку з'ясувати дещо у міс Гріффіт.
– Скажіть, міс Гріффіт, це ви вчора намовили Мейган повернутися додому?
– Я б не сказала, що саме намовила.
– Але ж ви їй щось таке сказали? – не відступався я.
Еймі Гріффіт рішуче відставила ногу і подивилася мені у вічі. Так, ніби збиралася боронитись.
– Негарно, коли дівчина не держиться хати. Вона ще молода і не знає, що можуть плескати язики. Я вважала за свій обов'язок нагадати їй про те…
– Язики? – я перебив, бо вже не міг стримати люті.
Проте Еймі Гріффіт вела далі з тією неймовірно благодушною самовпевненістю, що була її найприкметнішою рисою.
– О, то ви не знаєте, які плітки ходять по людях. А я знаю. Повірте, я й на мить не припускаю чогось такого. Але ж знаєте, які люди, – коли є нагода сказати якусь погань, то вони неодмінно скажуть! Та й надто велике випробування для дівчини – самій заробляти собі на хліб.
– Заробляти собі на хліб?! – розгубився я.
– Що й казати, жереб нелегкий. І гадаю, вона вчинила правильно. Я маю на увазі, що вона не могла піти в таку лиху годину й лишити дітей без догляду. Вона просто молодця, скажу вам, просто молодця. Я всім так кажу. Хоч, звісно, злостивці все одно балакатимуть…
– Про кого?
– Та про Елсі Холланд, певна річ, – нетерпляче сказала Еймі Гріффіт. – Вона дівчина старанна і знає свої обов'язки. Крім того, вона дуже приємна.
– А що ж кажуть люди?
Еймі Гріффіт засміялася, і той сміх видався мені страшенно єхидним.
– Люди кажуть, ніби вона подумує стати місіс Сіммінгтон номер два і готова на все, аби втішити вдівця і стати йому опорою.
– Он воно що! – приголомшено мовив я. – Але ж місіс Сіммінгтон тільки тиждень тому як померла!
Еймі Гріффіт знизала плечима:
– І я про те саме кажу. Якісь дурниці! Та ви ж знаєте, які люди. Міс Холланд дівчина молода і вродлива, а цього досить. І потім, бути гувернанткою для дівчини – не перспектива. Я б не здивувалася, якби їй захотілося завести дім і чоловіка. Звісно, – не вгавала вона, – бідолаха Дік Сіммінгтон і гадки про те не має! Він і досі не може отямитися після смерті Монл. Але ж ви знаєте чоловіків! Коли дівчина завжди поряд, піклується про нього, віддано доглядає дітей, то він почуває себе у боргу перед нею.
– І ви вважаєте, що Елсі Холланд плекає якісь надії? – спитав я тихо.
– Та ні, зовсім я так не вважаю, – обурилася Еймі Гріффіт. – Мені дуже шкода, що на неї так кажуть. Тому я намагалася пояснити Мейган, щоб вона повернулася додому. Це краще, ніж лишати Діка Сіммінгтона і дівчину самих.
Я потроху почав розуміти. Еймі Гріффіт весело всміхнулась і сказала:
– Ви вражені, містере Бертон, почувши наші невинні містечкові плітки? Я вам так скажу: люди завжди лихословлять, – вона засміялась і пішла геть.
Біля церкви я зустрів містера Пая. Він розмовляв з Емілі Бартон. Старенька була розчервоніла і збуджена. Містер Пай зрадів мені:
– А, містере Бертон, доброго ранку. Як поживає ваша мила сестричка?
Я розповів йому про Джоанну.
– Але чому вона не прилучається до нашого провінційного парламенту? Нас усіх так вразила ця подія. Як-не-як убивство! І де! У нашому забутому богом містечку. А звучить, як зі сторінок "Санді Н'юспейпер". Не найцікавіший із злочинів, щоправда. Підле брутальне вбивство маленької служниці.
– Це жахливо, – сказала міс Бартон. – Така хороша дівчина. Вона прийшла до мене з притулку "Сент Клотільд Хоум" ще дівчинкою. Була така здібна і стала гарною служницею. Партрідж не могла нею нахвалитися.
– Агнес приходила вчора на чай до Партрідж. Еймі Гріффіт, напевне, казала вам, – ніби між іншим кинув я.
– Так, так, вона казала. І дивувалася, бо це щось нове для служниці дзвонити по телефону господареві дому, – згадав містер Пай.