Замислено обчищаючи апельсин, Джоанна спитала:
– Цікаво, як почувають себе такі люди, як Еймі Гріффіт? Ти гадаєш, вона знає, що таке втома, смуток чи, скажімо, пригнічений настрій?
Я висловив думку, що Еймі Гріффіт, напевне, ніколи не знала смутку, і вийшов на веранду. Натоптуючи люльку, я почув, як увійшла Партрідж і похмуро сказала:
– Я можу з вами поговорити, міс?
"Господи, сподіваюсь, Партрідж не збирається звільнятися, – подумав я. – Емілі Бартон була б дуже незадоволена".
Партрідж вела далі:
– Я мушу вибачитися, міс, за те, що мені дзвонили по телефону. Себто, молода особа, яка подзвонила, мала б бути вихованішою. Я ніколи не користуюся телефоном і своїм друзям не дозволяю дзвонити мені. Я перепрошую за це, як і за те, що трубку довелося брати містерові Бертону.
– Господи, немає про що говорити, Партрідж, – заспокоїла її Джоанна. – Чому, власне, ваші друзі не повинні користуватися телефоном, коли їм треба поговорити з вами?
Обличчя в Партрідж, я це відчував, хоча й не міг бачити, стало ще суворішим:
– У цьому домі так не заведено. Міс Емілі ніколи б не дозволила. Тому я й кажу, що мені дуже прикро. Хоч Агнес Водделл ще дуже молода і чимось стурбована, та їй слід було б знати, що гоже для дому, в якому живе джентльмен.
"Це якраз для тебе, Джоанно", – подумав я радісно.
– Ця Агнес, що дзвонила мені, колись служила тут під моїм наглядом. Їй було шістнадцять, – провадила Партрідж, – коли вона потрапила до нас після дитячого будинку. В неї нікого немає і вона завжди приходить до мене на пораду, розумієте.
– Он як, – сказала Джоанна і замовкла.
– Тому я хочу спитати у вас, міс, чи дозволите ви їй прийти сюди на чай пополудні? Сьогодні у неї вихідний день, розумієте. Вона хоче щось розповісти і порадитись. У будь-якому іншому разі я про таке і не заїкнулася б.
Джоанна спантеличено відповіла:
– А чому ви не можете випити чаю з ким завгодно і коли завгодно?
Партрідж аж сахнулася від тих слів і дуже спохмурніла:
– У цьому домі так не заведено, міс. Стара місіс Бартон ніколи не дозволяла пускати відвідувачів на кухню, за винятком тих днів, коли у нас були вихідні. Тоді дозволялося розважатися з друзями тут замість іти кудись. А у звичайні дні такого не дозволялося. А міс Емілі дотримується давніх звичаїв.
Джоанна завжди була добра до прислуги, і прислуга платила їй тим самим, але Партрідж це не хвилювало.
– Все це марно, моя дівчинко, – пояснив я їй, коли Партрідж пішла, а Джоанна вийшла до мене. – Твою доброту і м'якість тут не оцінять. Для Партрідж існує одне правило – все має бути так, як це годиться в домі, де живе джентльмен.
– Я ніколи не чула про таку тиранію. Справді, щоб то не дозволяли прислузі бачитися зі своїми знайомими. Порядок – це добре, але я нізащо б не дозволила поводитися з собою, як із чорним рабом.
– Але так заведено. Принаймні в таких як Партрідж.
– Не розумію тільки, чому вона мене не любить. Наскільки я можу судити, люди ставляться до мене добре.
– Може, за те, що ти не господиня, бо ніколи не покладеш руки на полицю і не перевіриш, чи є там пил, не піднімеш килимка і не подивишся, чисто там чи брудно. Ти ніколи не питаєш, куди діваються залишки шоколадного суфле, не замовляєш смачного хлібного пудингу.
– Тьху! – тільки й відповіла Джоанна, а тоді вже сумовито забідкалася: – Мені сьогодні скрізь не щастить. Осоромилася перед Еймі, бо нічого не знала про городину. Дістала догану від Партрідж за гуманність. Лишилося піти в садок і замість квітів нарвати букет кропиви.
– Мейган уже досі там, – сказав я їй.
Ми знайшли Мейган у садку. Вона стояла посеред газону, як пташка, що чекає корму. Побачивши нас, Мейган підійшла до ґанку і несподівано заявила:
– Я мушу йти додому.
– Що? – здивувався я.
Почервонівши, вона рішуче вела далі:
– Дуже гарно з вашого боку, що ви прийняли мене, але я вже добряче вам набридла, хоч мені й подобається у вас. Та тепер я мушу повернутися додому. Хай би там як, а то мій дім… Я не повинна його кидати. І нині піду туди.
Ми з Джоанною переконували її, умовляли залишитися, але вона була непохитна. Врешті Джоанна вивела машину, а Мейган пішла нагору збирати речі. За кілька хвилин вона спустилася з валізою. Партрідж посміхалася. Вона не любила Мейган.
Коли Джоанна повернулася, я стояв посеред газону.
– Ти часом не вирішив стати сонячним годинником? – спитала вона весело.
– Чому це? – здивувався я.
– Стоїш посеред газону, як садова статуя. Дивлячись на тебе, можна подумати, що ти відлічуєш по сонцю час. У тебе монументальний вигляд!
– Мені не до жартів. Спочатку ця Еймі Гріффіт…
– Господи, зі своєю городиною, – перебила мене Джоанна.
– Потім Мейган зі своїми вибриками. А я хотів повести її на прогулянку.
– З нашийником і на повідцю?
– Що? – не зрозумів я.
– Я сказала: з нашийником і на повідцю? – повторила вона. – А що ж, хіба то неправда, що хазяїн залишився без свого собаки?
4
Мушу зізнатися, мене роздратувало те, як пішла від нас Мейган. Напевне, ми їй обридли. Та зрештою, хіба в нас може бути цікаво? Вдома були хлопчики та Елсі Холланд.
Я почув, що вертається Джоанна, і негайно пішов геть з газону, щоб уникнути її насмішок.
Перед самим полуднем заїхав Оуен Гріффіт. Садівник уже чекав його з городиною. Поки старий Адамс складав усе в машину, я запросив Оуена в дім випити по склянці хересу. Полуднати він відмовився.
Коли я зайшов до вітальні з пляшкою хересу, то застав Джоанну за улюбленим заняттям. Вона згорнулася клубочком на дивані і вуркотіла, розпитуючи Гріффіта про роботу: чи подобається йому бути практиком, чи не краще спеціалізуватися. Вона із захватом говорила про лікарський фах, мовляв, для неї це вершина всіх сподівань. Що там казати, Джоанна – природжений слухач. Та й після стількох невизнаних геніїв, котрих довелося переслухати моїй сестрі, Оуен Гріффіт був їй за іграшку. Коли ми дійшли до третьої склянки хересу, Гріффіт почав розповідати про якусь рідкісну реакцію чи то травму такими науковими термінами, що його міг зрозуміти хіба що колега-медик. Джоанна вдавала, ніби все розуміє і дуже зацікавлена розповіддю.
Якийсь час мене мучило сумління. Джоанна чинила зле. Гріффіта легко було зачарувати і пошити в дурні. Жінки й справді дияволи. Але потім я подивився на Гріффіта у профіль, на його довге рішуче підборіддя, суворо стиснені губи, і мені здалося, що Джоанна не кепкує з нього. Та й, зрештою, це його клопіт. Коли він дозволяє жінці крутити собі голову, то він сам цього хоче.