Саме відтоді я затаїв ненависть до Сіммінгтона, якої так і не зміг перебороти. Він зовсім забув про Мейган. Не було б дивно, якби він ненавидів її, бо, на жаль, так трапляється з ревнивцями, які ненавидять дітей своєї дружини від першого шлюбу, – але Сіммінгтон просто не помічав Мейган. Мене обурювала його байдужість до приймачки.
– Як ви думаєте влаштувати її майбутнє? – поцікавився я.
– Чиє, Мейган? А… Вона житиме вдома. Я хочу сказати, що це її дім.
Пам'ятаю, моя кохана бабуся частенько наспівувала під гітару старомодні пісеньки. Одна з них, пригадую, закінчувалася:
Ой ти дівчино, зіронько ясна,
Мені без тебе не жить, та й край.
На суші й в морі молю-благаю:
Мені серденько своє віддай.
Я повертався додому, мугикаючи її собі під ніс.
Емілі Бартон прийшла, коли ми вже попили чаю. Вона хотіла поговорити про садок. З чверть години ми ходили по садку, потім зайшли в будинок. Саме там вона, притишивши голос, мовила:
– Сподіваюсь, дівчина не схибнулась від цієї історії?
– Через смерть матері?
– То само собою. Але я мала на увазі… Ну, розумієте, всі ті неприємні моменти, що за нею криються.
Мені раптом захотілося почути думку міс Бартон про самогубство місіс Сіммінгтон.
– Як ви гадаєте, те, що було в листі, правда?
– О ні! В жодному разі. Місіс Сіммінгтон ніколи б… Її син… – маленька Емілі Бартон зашарілася й зіщулилась. – Я хочу сказати, що це неправда, хоча, звісно, це могла бути кара.
– Кара?! – витріщився я від несподіванки.
Емілі Бартон порожевіла і стала схожа на дрезденську порцелянову пастушку.
– Я не перестаю думати, що анонімні листи, з усім горем і болем, які вони принесла, надіслано зумисне.
– Та вже ж, зумисне, – сумно мовив я.
– Ні, ні, містере Бертон, ви не так мене зрозуміли. Я кажу не про підлу людину, яка їх писала, ні. Ті листи послано провидінням, щоб ми згадали про себе та гріхи наші.
– Хай би всевишній вибрав для цього не таку брудну зброю, – в'їдливо зауважив я.
Міс Емілі пробурмотіла щось про шляхи господні, що, як ми знаємо, недовідомі.
– Ні, – сказав я рішуче. – Дуже часто ми списуємо на бога те, що чинимо з власної волі. Скоріше в цьому видно підступи диявола. Богові немає потреби карати нас. Ми й самі добре караємо одне одного.
– Не можу збагнути, кому все це потрібно? – скрушно мовила міс Емілі.
Я здвигнув плечима і сказав:
– Хтось несповна розуму.
– Який жаль.
– Не жаль, а жах. Іншого слова й бути не може.
Міс Бартон раптово зблідла.
– Але навіщо, містере Бертон, навіщо? Яка з них втіха?
– Слава богу, міс Бартон, ні ви, ні я не знаходимо у цьому втіхи.
– Нічого подібного за моєї пам'яті не було, – вже зовсім тихо мовила міс Емілі Бартон. – Ми так дружно жили нашою маленькою громадою. Що б сказала моя бідолашна матуся?
З усього почутого про стару місіс Бартон я зробив висновок, що вона була жінкою стійкою за будь-яких обставин, і, гадаю, все це її добре потішило б.
– Я просто сама не своя, – вела далі Емілі.
– А ви… Скажіть, ви теж одержали такого листа? – спитав я.
Бідолашна Емілі аж сахнулася.
– О ні! Господи, це було б жахливо.
Я квапливо вибачився, але помітив, що моє запитання засмутило міс Емілі. Вона пішла.
Я зайшов до будинку. Джоанна стояла у вітальні біля каміна, у якому щойно розпалила вогонь, бо вечори були ще холодні. В руках тримала розкритого листа. Коли я увійшов, вона рвучко обернулася.
– Джеррі, подивись! Я знайшла це в поштовій скриньці – хтось укинув. Послухай, як він починається: "Ти паскудна шльондро…"
– А що там далі?
Джоанна скривилася:
– Все у тому ж дусі, – і кинула листа у вогонь.
Я метнувся за листом, аж у спині закололо, і вихопив його з вогню. Він не встиг зайнятися.
– Більш так не роби. Він нам придасться.
– Придасться? Для чого?
– Для поліції.
Наступного ранку до мене завітав інспектор Неш. Ще з першої зустрічі я пройнявся до нього симпатією. Для мене він став взірцем слідчого у відділі карного розшуку графства. Високий, підтягнутий, з теплими замисленими очима і простими манерами.
– Доброго ранку, містере Бертон. Напевне, здогадуєтесь, чого я прийшов? – сказав він.
– Ще б пак не здогадувався. Історія з листами?
Він кивнув головою.
– Гадаю, ви теж одержали такого листа?
– Так, одразу ж по приїзді.
– І про що ж у ньому йшлося?
Якусь мить я подумав, а потім сумлінно і, наскільки міг точно, переказав зміст листа. Неш уважно вислухав, навіть не ворухнувся. А коли я закінчив, сказав:
– Коли я правильно вас зрозумів, містере Бертон, ви його не зберегли?
– На жаль, ні. Бачте, мені здавалося, що то простий випад проти приїжджого.
Неш порозуміло кивнув головою.
– Шкода, шкода.
– Але вчора моя сестра одержала ще одного. Я не дав їй спалити його.
– Спасибі, містере Бертон, це дуже розумно.
Я пішов до свого столу, де сховав листа, щоб він, бува, не потрапив до рук цікавої Партрідж, і дав його Нешові. Той уважно прочитав, потім підвів голову і спитав:
– Зовні він схожий на попередній?
– Здається, схожий, – відповів я.
– Така сама різниця між конвертом і текстом?
– Точнісінько. Конверт був з машинописною адресою, текст листа виклеєний літерами, вирізаними з книжки.
Неш кивнув головою і поклав листа до кишені.
– Скажіть, містере Бертон, чи не могли б ви поїхати разом зі мною до поліційної дільниці? Ми б там обговорили все докладно і не гаяли зайве часу.
– Звичайно, можу. Це треба зараз?
– Якщо ви не проти.
Біля дверей стояла поліційна машина, в якій ми й поїхали.
– Як ви гадаєте, вам пощастить знайти анонімницю?
Неш упевнено кивнув головою.
– Так, ми докопаємося. Це лише питання часу і витримки. Такі справи розкриваються досить легко, але, на жаль, повільно. Головне – до мінімуму звести кількість підозрюваних.
– Через відсіювання? – спитав я.
– Так. І водночас провадити спостереження.
– Наглядати за поштовими скриньками, вивчати шрифти друкарських машинок, відбитки пальців?
– Саме так, містере Бертон, – усміхнувся Неш.
Сіммінгтон і Гріффіт уже були в поліційній дільниці. Мене відрекомендували високому із запалими щоками чоловікові, одягненому досить просто. То був інспектор Грейвз.
– Інспектор Грейвз приїхав з Лондона допомагати нам. Він експерт з питань анонімних листів, – пояснив Неш.