— Добродій Гайсин! —— і кооператор схопив обома руками простягнуту руку.— Господи боже мій, живі? А ми вже давно вас поховали і в граматку записали на поминки душі. Та це, коли я скажу своїй Свиридівні... Ще не забули чорнявої покоївки? Так вона скорше мені межи очі плюне, ніж повірить. Панич Саша живий! Що ж ви поробляєте? А змарніли як. І на мене гляньте, яким став. А пам'ятаєте, яким був Іван Семенович Кваша, коли орендував у вашого пгпаші хутір Караван? А тепер у внутрішню еміграцію записали, чорти б їх...— Злякано глянув на Гайсина, який стояв мов істукан.— Може, ви той... а я той... Я такий радий...
— Я теж радий,— буркнув Гайсин, розмірковуючи над останніми словами Кваші. Нарешті, як про дрібничку, сказав: — Маю дещо попросити у вас.
— То кажіть, кажіть.
— Завтра я їду в Сонгородок. У вас там, напевно, є знайомі.
— Коли б у Кваші та не було знайомих.
— То дайте мені адресок.
— Адресок? Чий адресок? У мене в Сонгородку багато знайомих.
Гайсин подивився йому пильно у вічі:
— Надійної людини, яка б змогла нам допомогти. Кваша боязко озирнувся на сірий будинок у провулку
і навіть зіщулився.
— Стали серед дороги.— І потяг Гайсина у підворіття.— Кому це нам? Якої людини? Ви що думаєте, як Іван Семенович дозволяє собі іноді покритикувати, то вже й... Ні, ви жартуєте! Кому, кому, ви сказали?
— Я сказав — нам. Тим, хто не хоче, щоб його злопали так, як і бідну Росію.
— До чого тут Росія, хай вона зашморгнеться! — переполошено викрикнув Кваша.— Я з діда-прадіда українець. Та й папашенька ваші...
— Не галасуйте і не прикидайтесь. Кваша втяг голову в плечі:
— Добродію Гайсин...
— Яхонтів! Так по паспорту — Яхонтів Олександр Петрович, запам'ятайте. І не добродій, а товариш!
— Товаришу... Олександре Петровичу,—уже плаксиво проказав Кваша.— Я з вами по щирості...
— І я по щирості. Не став же б я зразу розкриватися перед вами, коли б не покладався на вас Чув, що ви і в сірожупанниках 118 були.
Кваша знову боязко озирнувся на грузький будинок, хоч його вже й не видно було:
— В полоні чого не примусять.
— Ми тепер, товаришу Кваша... Кваша сердито плюнув.
— Ми тепер, Іване Семеновичу, в однаковому з вами становищі. Питання стоїть — хто кого? А ви в кущі?
Але страх ще цупко тримав Квашу, і він почав запевняти, що давно вже покинув політику.
— Яка може бути політика, коли Свиридівна наплодила мені аж п'ятеро. А хіба з їхнього пайка прогодуєш таку ораву! — Видно, Кваша намагався перевести балачку на іншу тему. Але Гайсин уперто вів своєї:
— А все-таки ваші зв'язки нам дуже й дуже пригодяться. Зайдемо до мене, там буде зручніше побалакати.
— Ніколи, ніколи, голубчику. Поспішаю.
— Не тікайте, не тікайте. Я їду завтра, увечері. Мені теж ніколи.
— То це можна й завтра зробити. А зараз знаєте що? Поїдьмо разом. Я знаю одну панночку. Порцелянова! Разом з моєю живе. Чи, може, бракує грошей? То до завтра я позичу. Тільки щоб повернули по курсу.
Гайсин мовчав.
— Ось і візник. На Піщану скільки? Одного, одного. Ви ж не їдете, Олександре Петровичу? Скільки, скільки? Карбованця? Сказися тричі. Я й пішки дійду!
— Полтйник!
— До біса! Так я завтра раненько... На все, голубчику! — І він, мов барило, покотився по панелі.
ЧУДО І ЩИГЛИК
Землю охопила перша остудь. Заболочене місто мороз обернув у сірий камінь. Вичовгані ногами панелі,, вкриті товстим шаром лушпиння, видавалися тепер за мармур.
Коли Гайсин їхав на вокзал, візникова конячка лунко цокала підковами по бруку й бадьоро пирскала білими від паморозі ніздрями. В нього теж побіліли вуса, які він носив, навіть ризикуючи бути пізнаним.
На пероні довелося добре попрацювати ліктями й кулаками, доки він вліз до вагона. Після третього дзвінка потяг постояв ще стільки, щоб кондуктори і залізничні охоронники встигли висадити мішечників із їхніми клунками й мішками, і тільки тоді рушив. Тепер можна було висмикнути свої ноги а чи руки, затиснуті в натовпі, і присісти на свій чемодан. Гайсин так і зробив. їхати треба було більше трьох годин, та ще стільки ж кіньми. Від такої перспективи він поморщився, розстебнув ґудзики на комірі' френча, а за одним заходом перевірив і свої кишені.
Повітове місто, до якого нарешті приїхав Гайсин, лежало в долині між горбами. За що назвали якусь сотню-дві підсліпуватих хаток містом, було незрозуміло. На,горі виднівся цвинтар. Там, певно, були поховані не люди, а надії всіх, хто в цьому місті чогось прагнув. Справжній Сонгороді
Місцевий літописець описав його так: "Наше місто засноване ще в середині шістнадцятого століття. Сюди ніби засилали з Росії злодіїв. Раніше воно стояло на горі і служило за городище від татар. Але там важко було з водою, тому пізніше спустилося до річки. Вона була межею від Дикого поля119. Посередині міста базарна площа, на якій в три ряди кам'яні крамниці, а посередині ряди столів з неструганих дощок. Базар збирається двічі на тиждень, а ярмарок — чотири рази на рік. Довкола площі кілька двоповерхових кам'яниць, а решта — мазані, під залізом. В місті п'ять церков та шоста на цвинтарі, куди вечорами ходить гуляти молодь. Молодь гуляє і в центрі, на дощатих тротуарах, або йде в кіно "Чари" чи в Народний дім, коли там бувають вистави. Є ще тут тюрма, реальне училище, гімназія, вища початкова школа і скарбниця".
З цією характеристикою ознайомив його в перший же день Оксентій Гаврилович Пугало, адресу якого дав йому Іван Семенович Кваша.
Прочитавши листа, господар заметушився й почав рекомендуватись:
— Учитель гімназії... Будь ласка. Для Івана Семеновича ми душу і тіло, як кажуть. Дочку хрестив. А ви його приятель?
— Так,— коротко відказав Гайсин, розглядаючи задушливий і запорошений кабінет.
— Такому гостеві ми раді. Прощу!
Господар стягнув із стільця старі штани й підсунув його Гайсину. На стільці наслідив щиглик, який пурхав над головою. Такими ж білими крапками була помічена й брудна підлога. Гайсин безцеремонно скривився, а сіре обличчя господаря зморщилося у винувату посмішку:
— Знаєте, тепер і цьому раді.
— У "колишні" потрапили?
— Звичайно, розумний так не подумає. А для мужика, коли ти письменний, то вже й пан.
— А може, в цьому є й зерно правди? У письменного ясніший розум.