До командирів гайдамаки поставилися поблажливіше: залишили нам шаблі і револьвери, а батарею їхній сотник з обвислими вусами владно наказав розформувати.
— За два дні щоб вашого духу тут не було! — І презирливо додав: — Защитники царя і отечества! А хто бажає, може приставати до нас — козаків!
Таких у батареї не знайшлося, і через два дні бараки вже обернулися в пустку. А ще за два-три дні виїхали до себе на батьківщину і командири. Підганяв наступ частин Червоної Армії з півночі.
Коли зібрався нарешті й Петро Тиша, поїзд був забитий людом. Через силу втиснув свою дружину в тамбур, а для нього самого вже місця не знайшлось, і він змушений був їхати, незважаючи на лютий мороз, на буферах.
Тільки після Харкова їм пощастило не тільки влізти до вагона, а навіть сісти біля вікна. Хоч на Тиші була ще шинеля, проте золоті погони він уже зняв. Залишався на спогад тільки браунінг, який був йому ні до чого.
На першій же великій станції після Харкова до їхнього вагона забігли матроси. І зразу почулися лайка, викрики. Когось уже повели по перону.
Петро Тиша не збирався повертати зброю на захист пре-, столу Миколи II, проте і розставатись так ураз із браунінгом не хотілось. За вікном із чимсь вовтузилися дівчата. Він відсунув вікно й передав браунінг дівчатам:
— Нехай трохи побуде у вас!
Та, що стояла з цеберкою, ніскільки не здивувалась. Взяла револьвер, поклала на дно цеберки й прикрила ганчіркою.
Петрова дружина, мабуть, вже уявила, що матроси зараз заберуть її чоловіка, бо сиділа вкрай переполошена, розгублена. Він теж був насуплений.
— Зброю! — гукнув матрос, перехрещений кулеметною стрічкою.
Тиша ще більше наморщив чоло: матрос" тикав у нього рушницею.
— Ідіть до біса! — проказав сердито.— Вже відібрали. Так воно і було: шаблю й наган довелося здати ще в Конотопі. Матрос повірив і пішов далі.
Коли у вагоні знову стало тихо, Тиша кивнув дівчатам, і вони без слів подали йому назад браунінг.
Другого дня Тиша був уже дома. Батько і радів, і потерпав.
— Ти заховай свою пушку. Нишпорять по всіх хатах, і хоч би хтось путній, а то Гнат з Водопою. Раніше б воно й не писнуло.
— Гаразд, нехай увечері десь під стріху застромлю! — відказав Тиша.
Ідучи додому, він надіявся, що його знають і що він почуватиме себе звичайною людиною, а не винуватцем за проступки всіх офіцерів царської армії. І панства йому ніхто не закине, бо злидні були постійними гостями в їхній хаті, як і в сусідніх. Від батькових слів стало неприємно', так ніби його вже земляки зарахували до ворожого табору.
На ланцюгу загавкав Рябко.
— От і вони пожалували,— сказав батько, зиркнувши у вікно.
До хати зайшло двоє у потертих шинелях з таким виглядом, ніби таки настигли злодія:
— Давайте оружжа!
Від їхнього тону і поведінки,— навіть "здрастуй" не сказали,— Тишу наче хто штрикнув вилами.
— Нема! — голосніше, ніж треба, вигукнув він.
— Так і нема? А як знайдемо?
— Шукайте!
Молодший почував себе ніяково, а старший, той самий Гнат, про якого говорив батько, загрозливо сказав:
— А ви, ваше благородіє, не той, не дуже. Це вам не старий режим.
— Гнате,— ображений за сина, докірливо проказав батько, але Гнат не звертав уваги, допитливо крутив головою.
— Шукай, Науме!
Коли вони ні з чим вийшли з хати, переполошений батько запитливо втупився на сина. Тиша підійшов до ліжка і відхилив вишитий рушник. Під ним на кілочку висів браунінг воронованої сталі.
— Ну, а якби знайшли!
— Забрали б. Завтра я сам його віднесу до комітету.
— Вони ж і є той комітет.
— Л звідки я знаю. Хай би ордер показали.
— Мабуть, себе хотіли оборужити.
Браунінг був системи "Астра", в якому чомусь більше куль перекошувалось, ніж стріляло. Тиша вирішив здати його, щоб більше не морочитись, але в останню хвилину стало шкода цієї забавки. Зайшов у хлівець і застромив зброю за крокву.
Події наростали з кожним днем, облягаючи Тишу обставинами, зовсім од нього не залежними.
По своїй спеціальності він міг знайти службу тільки в Харкові. В Харкові вже була Радянська влада, а в додаток через Харків на Київ пересувався гайдамацький полк отамана Балобачана, що повстав проти гетьмана, але і Радянської влади над собою не визнавав.
Петро Тиша повернувся додому і застав повістку від воїнського начальника, його призивали як офіцера до гетьманського війська. В Харкові він був свідком, як військкомати брали на облік колишніх офіцерів і були до них не дуже прихильні. За неявку на мобілізацію сувора кара, що її легко могли вчинити люди, під ногами у яких уже горіла земля. Петро повістку подер:
— Дайте спокій. Ваш гетьман так мені потрібен, як торішній сніг!
До полку, повсталого проти гетьмана, Тиша пристав, коли ешелон зупинився на ближній станції.
— Артилерист?
— Командир батареї!
— І в нас батарея є. От і будеш стріляти по гайдамаках.
Тиша про себе вирішив, що довго не затримається. Проженуть гетьмана Скоропадського, а там буде видно. Може, з Києва уже й додому повернеться.
Києва на цей раз йому не довелося побачити, бо, доки ешелон доповз туди, гетьман Скоропадський уже встиг втекти разом із німецькими окупантами до Берліна, а в Києві уже правила Директорія на чолі з Симоном Петлюрою
Тиша хотів тут же й попрощатися з ешелоном, бо встиг уже придивитися, який набрід докладає рук до створення самостійної України. Тут були кадрові офіцери царської армії, які цинічно заявляли, що вони воюють за тих, хто воює проти більшовиків, тут були і куркулі, що зітхали по залишених хутірцях, тут були і злодії, яким допомагали гріти руки козацькі жупани. А проти кого воювати? Але їхній ешелон чомусь без затримки погнали до Галичини для боротьби проти поляків.
Мета стала ясна й історично виправдана: допомогти українській галицькій армії в її боротьбі з Польщею, яка надумала окупувати західноукраїнські землі. Була нагода побувати в Галичині, про яку так багато читано, але досі не бачено.
А дні йшли. Тиша не один раз повертався в думках додому, де залишив дружину з немовлям, запевнивши її, що за тиждень-два повернеться. Скине гетьмана і повернеться! Але минуло вже не тиждень і не два, а десять разів по два, а вибратися з павутиння, яке обплутало його в цій армії, ставало все важче.