— Паламаря!
Селянин, який все ще стояв на ослоні, вдячно вклонився:
— Не треба. У пана служив. Знову буде холуєм! Селянин з ображеним виглядом стрибнув із ослона.
— Чуба! Не Йвана, той не той... Максима!
— А Максим кращий? Аж дві коняки. Буржуй! Частина селян відійшла і стала осторонь.
— Осику Грицька! — вигукнув уже голова комітету. Але й цього відкинули:
— Дуже вчений твій Осика — за панів буде тягти! Хтось назвав ім'я баби Петрихи. Це видалося таким несусвітним, що всі зареготали:
— Вона б дала духу тій анахтемській революції! Нарешті на ослін виліз і не солдат, і не селянин. Голова
обмотана хусткою, очі червоні, патлатий і бородатий, що тільки ніс видно. Пальто на ньому складалося з латок та дроту, що заступав ґудзики. Уже ставши на ослін, він продовжував лузати насіння, випльовуючи лушпиння просто на столик. Нарешті виплюнув останнє собі в бороду й почав захриплим голосом:
— Товариші, альбо солдати! Я належу к той партії, з якою вже сімнадцять літ борюсь. Принципіально я кажу, що всі буржуї, кадети і юнкери ссали з нас кров. Отнюдь не должно буть такого тепер, а для цього ми повинні зразу ж образувать всякі дружини. Ви повинні оборужиться від большого до великого. І щоб не критикувати себе, а мати контакт і всякі програми. Тільки тоді ми зможемо боротися з контрреволюцією і дійдемо до рукомислячого фронту!— Закінчив він несподівано пропозицією: — А коли виберете мене, старого шахтаря Лежня, в земельний комітет, пак я всіх буржуїв виведу. Я їх по очах впізнаю!
Артилеристи бачили цю людину вперше. Спочатку вони висміювали її дикий вигляд. Але промова припала їм до серця.
— В саму точку б'є!
Однак селяни були щиро обурені: "Лежня в земельний комітет?" Ось уже кілька років він живе біля жінки і нічого не робить. Шкодуючи дітей, селяни й Лежня підгодовували шматками хліба. І певні, що такий лежень не знає, звідки той хліб береться. І тепер щоб від нього залежала земля? Та сама земля, про яку вони мріяли все своє життя?
— Ступай до своїх на шахту і там розпоряджайся! — істерично закричав хтось із натовпу.
— Мабуть, гадає, що в комітеті його дурно напуватимуть! — додав другий.
Вони навіть кулаки зняли погрозливо:
— Ти її скорше проп'єш, ніж поділиш! А Лежень знову байдуже лузав насіння. Артилеристи твердили своє: "У саму точку б'є. По-ро-
бочому, правильно! Його послати в комітет, картинка буде, а не делегат!"
Що це, глузування?
Місцеві фронтовики рішуче стали на бік селян, а до артилеристів закричали:
— Вам аби тільки з села дівчат волочити!
— Хіба їм болять наші злидні? Не маєте права втручатися в наші діла!
Осміліли й інші:
— їм лише б на чужій спині революцію робить, царів скидати. Заважав він вам?
— Ломакою їх. Нехай ідуть на фронт!
Ображені артилеристи тепер уже навмисне стояли на своєму і до земельного комітету обрали таки Лежня, закутаного в хустку.
Щось за три дні по тому повернувся з відрядження й Нестір Натура. Я зустрів його випадково в канцелярії батареї. Коли писар кудись вийшов, він сказав:
,— Ви, кажуть, були на цих зборах?
— Був.
— А чому ви не напутили наших дурнів? Це ж явно іти на розрив із селянами.
— Лежень — шахтар.
— Що з того, що він шахтар. А який? Ви його знаєте? Може, це тільки видимість сама. А для селян земля — болючий вопрос.
' — Він же в саму точку, як кричали солдати.
— Хотіти стати розумним — ще не бути розумним.
— Як, як? — перепитав я здивовано. Але Натура тільки нахмурив лоба.
— А маже, це точка Керенського або Церетелі 101 ? З селом нам треба контакт мати, а не дратувати. Ви б їм і сказали.
— Так вони б мене й послухали.
— Вас би послухали. Але в мене до вас інша справа. Ми хочемо обрати вас дивізійним суддею.
Останній раз ми з Натурою зустрічались сам на сам ще на фронті при обставинах, які на все життя залишили у Натури на руці позначку. На ній не вистачало двох пальців. Він помітив, що я дивлюсь на його покалічену руку, і, певне, теж пригадав цю ніч.
Наша батарея тоді стояла на позиції під Обринчевим лісом у Галичині. Була задушлива ніч, тому солдати спали просто в рівчаку, хоч удень він служив зовсім для інших потреб. Саме в цю ніч припало моє чергування.
Обходячи батарею, я помітив в одній землянці світло. Це мене здивувало, що хтось не злякався нужі, блощиць і ще всякої нечисті, залишеної нам у спадщину попередньою військовою частиною. Але могло бути, що солдати завели в землянку яку-небудь дівчину з села. А траплялося і так, що голодні матері самі приводили своїх дочок, аби дістати хоч скоринку хліба. З цього користалися деякі розпутні солдати, не думаючи, що і німецька розвідка вживає таких методів.
Мене охопило обурення, і я поспішно подерся на горбок до землянок. Враз світло зникло. До землянки було ще далеко, і я нікого вже там не застав би. Вирішив повернут: назад, але світло знову блиснуло. Певне, його хтось тільки затулив собою. Тепер, аж доки я не дійшов, воно вже не гасло.
Кроків за десять до землянки я звівся на пальці, щоб зазирнути у віконце, певний, що побачу саме те, на що й сподівався. Але враз там щось вибухнуло, аж земля здригнулася під ногами. На момент землянка сповнилася сяйвом і слідом потонула в мороці, з якого почувся затамований стогін.
В долині рвалися німецькі снаряди. Такі ж снаряди методично свистіли через голови. В небі турчав аероплан. На нього полювали солдати в різних кінцях із рушниць, тому на вибух у землянці ніхто не звернув уваги. Мабуть, десь близько розірвався снаряд!
Відчуваючи, що в землянці скоїлося щось незвичайне, я вихопив із кобури наган, з кишені — електричний ліхтарик і кинувся туди.
Двері від вибуху стояли навстіж. Світло ліхтарика освітило широку спину в солдатській гімнастерці. Підвів вище— солдат був високий, тому пригнув голову з чорними вусами. Він заповнював собою всю землянку, в якій звичайно вміщалося четверо, і тому я зразу впізнав у ньому свого взводного Натуру.
Крім нього і їдкого диму, більше нікого не було.
Нестір Натура, помітивши на стіні світло від ліхтарика, цовернув голову до дверей, але проти світла нічого не міг побачити, тоді як я бачив його добре — роздратований по-ґляд холодних очей, а під вусами стиснуті губи.