Дим густішав, вікно було заклеєне на зиму, кватирка така мала, що тільки руку просунути. Ми обидва почали бухикати, а вогонь гоготить.
Одчинили двері на сходи. Дим заповнив площадку, поліз у сусідню кімнату. Тоді й вибігла перелякана сусідка:
— Що трапилося?
Бензин палахкотить. Сусідка бачить і полотніє. Але ж ми, хоч і розгублені, все ж кавалери. Тому силкуємось зробити байдужі фізіономії, галантно вклоняємось:
— Нічого особливого, маленький дослід з фізики. От тільки як погасити...
Сусідка метнулась до себе в кімнату, схопила ковдру і накрила нею бензин.
Вогонь погас. Ми були в захваті від сусідки, а найбільше я, бо бачив, що за якусь хвилину довелося б уже горлати: "Пожар, пожар!" Ходнєв і зараз кричав, але тільки з того, що стіни, стеля стали чорні, як халява.
— Ви тільки гляньте, що він зробив з кімнати!
— Кузню,— сказала сусідка, мило посміхаючись. Звичайне, трохи широке її обличчя, коли вона починала
розмовляти, ставало особливо милим. А в сірих очах ніби засвічувалися ліхтарики.
— Вас звати Таия 51? — спитав я збентежений. , — Звідки це вам відомо?
— Військова таємниця. Тільки як по батькові — не знаємо.
— Коли хочете — Петрівна!
— Тетяна Петрівна. Ви не з коліна польських князів Собеських?
— Мої предки — українці.
"Скромничає",— вирішили ми. Брат вчиться в дворянській гімназії, сестра теж. Отже, недалеко й до князівського коліна. Довгий час не насмілювалися звертатися до неї більш інтимно. Але поступово "Петрівна" відпало, і стала вона Танею. А наблизилися літні канікули — і нам уже не хотілося розлучатись.
— А ви приїздіть до нас на хутір,— запропонувала Таня. Ходнєву я збрехав, що запрошують в гості і його. І ми
вдвох уже ледь дочекалися суботи, в яку сказано їхати на полтавські степи.
Замолоду ми ладні одружитися з усіма дівчатами і... ні з ким. Може, тому так щиро плакав я уві сні, коли якось приснилося, що одружуюсь. Прощаючись з бояринами, відчув себе так, ніби йду не до вінця, а на страту. Ох, як же я гірко плакав. Навіть прокинувся з мокрими очима. Але чого саме плакав, так і не второпав,— чи мені страшно було змужнілості, чи жаль за парубоцькою безтурботністю.
На станції Мала Перещепина вийшли з поїзда. Перше, що ми побачили,— фаетон, запряжений парою вгодованих коней. Так, це для нас І мені знову згадався сон. Мимохіть відчув, як мого серця торкнувся холодок.
Сіли до фаетона на м'яких ресорах. Зразу ж за селом починався степ. Розпечене сонце вже опускалося в зелені лани, мов у море, і лани ці ставали сизими, потім бузковими, Нарешті почали вкриватися срібним серпанком. Рівна дорога, мов зелена плахта, слалася аж до горизонту, на якому виднілася церква. А коли коні повернули праворуч під прямим кутом, така ж дорога знову потяглася до обрію, і попереду показалася ще одна церква. Вони маячили, мов сторожові вежі, на яких лежала опукла баня синього неба.
Коли б не тупіт коней та не вуркотіння коліс, схоже на вуркотіння кота на колінах, важко було б помітити, що ми пересуваємось. По обидва боки шляху без кінця і краю колосилися пшениці, оздоблені синіми волошками, рожевими цвіточками березки і білою кашкою. Сріблясті з чорним трясогузки невтомно бігли попереду коней. Хижі кібці, що сиділи по узбіччю, аж доки не наближалися до них коні, лінькувато перелітали далі і знову сідали узбіч дороги. Коні наближаються — вони знову злітають.
Верстов за п'ятнадцять в ніс ударив густий дух конопель. Це означало, що десь близько є житло. В балці розташувався хутірець Свистунівка. Наша поява розбудила всіх собак. Кудлаті, страшні, з реп'яхами в хвостах, вони кидалися або до коней, або до коліс і вили на всі голоси, аж доки не діставали від Свирида батога.
За хутором знову тягся рівний, як скатерка, степ, а на обрії маячили церкви далеких сіл.
— А ото попереду й наша,— нарешті обізвався Свирид, тикаючи пужалном у степ.
— А скільки ще верстов? — питаю.
— Як по-нашому, п'ятнадцять з гаком, ну, по-вчено-му — не знаю: на цьому не практиковані.
— А чиї це лани?
— Панськії
— Ну, а якого пана?
— Гриневича!
Нарешті Свирид набрався сміливості. Напівобернувся на козлах і запитав нас:
— Ну, а ви теж на менини до Григоровича чи по службі?
— А хто це — Григорович?
— Та наш же хазяїн — Петро Григорович.
— Коли ж він іменинник?
— Кажуть, ніби завтра. Значить, не на менини. То, мабуть, нащот закладної? І чоловік, сказати б, не гуляка, а от не вистачає. Діти! Троє дівчат та хлопець, і всі вчаться. Тягнись, коли ходиш у дворянах. Лісок продав, а це вже й землю закладає.
— А багато землі?
— Як на кого, то й багато. Аж сто десятин.
— У Гриневича більше?
— Так то ж над панами пан. Це ще не все, що бачили. Далі посесор уже тримає.
— І ви щось орендуєте?
— Стане пан з мужвою водитися. Дохман йому на тарілочці принесе оренду, ще й у ручку пані поцілує.
З наших балачок, хоч і притишених, Свирид, мабуть, домислив, що "паничі з Полтави" їдуть до Григоровича не по службі. І, мабуть, в науку нам стиха замурликав:
— Та й не жалко мені52
Та й ні на кого,
Тільки жалко мені
На йотця свого.
На йотця свого
На старенького,
Оженив мене, молоденького...
Ми з Ходнєвим справді були молоді і в женихи ще не пхались. Проте від його пісні холодок торкався мого серцяї
Екіпаж, колихаючись, в'їхав на великий двір. Двоє кудлатих собак з страшними мордами кинулись назустріч, але дівчина ломакою хутко загнала їх під поміст. На відкритій веранді на нас уже чекали обидві сестри, а в кімнаті зустріла й третя, найстарша. Як і подобало курсистці, в неї були розумні очі, трохи іронічний вираз пісного обличчя і рівний голос.
Гімназист Сашко дивився на нас, як і інші гімназисти, скептично і намагався триматися осторонь. Адже не до нього приїхали.
Господаря дому десь не було. До вітальні вийшла огрядна, з лукавими очима і ще вродливим обличчям господиня і зразу повелася з нами, як з рідними.
— Ви ж, мабуть, їсти хочете? — проказала вона співчут* ливо.— Дівчата, чарувати кавалерів ще встигнете. Просіть до столу.
За все своє життя я вперше опинився в панському маєтку. Мимохіть це сковувало рухи, язик. Проте я придивляв-вся довкола з цікавістю.
Садиба розкинулась на березі річки Орелі, за якою густою стіною зеленів ліс Будинок під бляхою був одноповерховий. В кутку великої кімнати, що правила за вітальню, стояло піаніно, в кабінеті — ломберний столик, що говорив за рівень культури хазяїв. Ще одна кімната розгороджена на дві, а поруч — їдальня. Пахло парним молоком і сушеними вишнями. За будинком пнувся нагору занедбаний садок, а за хлівом до річки тяглися городи. Був ще посеред двору колодязь з журавлем і довгим жолобом. Ніякої огорожі не видно.