— Звичайно, раз тільки "по ревізії"! — знехотя погоджується Микола.
Ми скинулись по п'ятаку, взяли візника і поїхали.
— На Фонарний!
Літній уже візник глянув на хлоп'яків іронічним поглядом. Та, боячись втратити заробіток, передав свій настрій задубілій коняці, ні за що цьвохнувши її батогом.
Над входом у двоповерховий будинок світиться червоний ліхтар — умовний знак таких "заведений". За дверима стовбичить бородатий здоровило, на обов'язку якого покладено забезпечувати "пристойність" закладу, за що їх називали "вишибайлами".
— Куди? — витріщився він на Миколу.—Не положено пущать, раз ще не дорослий. Обратно же в формі!
Ми починаємо підлещуватися до вишибайла, хвалимо його бороду, схожу на віник, частуємо цигарками. Цигарки він бере, навіть по дві, але руки, якою загородив двері, не приймає. Виявилось, що від дотику срібної монети ця рука легко піддається і пропускає кого завгодно.
На другому поверсі в передпокої — буфет. За ним сидить мадам з бюстом загрозливих розмірів. На нас вона подивилась, як дивиться рибалка на верховодок, але видавила стандартну посмішку й величаво показала на двері до вітальні.
Пересилюючи соромливість, вступили ми до великої кімнати з лубочними картинами в позолочених рамах. На стільцях попід стінами сиділи і парами ходили по залі дівчата. В темному кутку, на підвищенні, поблискувало піаніно. З нього витягав нудні звуки тапер.
Ми були першими "гостями", бо ще не перейшло за північ, але й наша поява не піднесла настрою дівчат. "Хлопчики почнуть зразу мораль читати",— певне, подумали вони. І не помилились. Кожен з нас вибрав дівчину до смаку, підсів до неї і завченими фразами допитувався: "Как дошла ты до жизни такой?"
<— Ти спершу купи пляшку мадери,— резонно відказала моя дівчина.
От і збила з толку — купи мадери! З "Ями" нам уже було відомо, що в буфетах таких "заведений" вино продається вчетверо дорожче, ніж у крамницях, і дівчина канючить не тому, що їй хочеться вина, а тому, що цього вимагає мадам. Щоб гості витрачалися на буфет. Моя дівчина, вдвічі більша за мене, в матроській тільняшці і широких штапях-кльош, вже сіла мені на коліна. Я з острахом думаю, що можу не втримати її, і благально повторюю:
— Ні, ти попереду розкажи, як дійшла до...
— До жизні такой? А вина купиш, чорнявий брюнет? Купиш вина! Я останній п'ятак віддав на візника.
— Ні, ти попереду... Дівчина глибоко зітхає.
— Попереду я думала, що ти... Ну, гаразд. Служила в прислугах у одного офіцера. Він спокусив мене...—Дівчина шморгнула носом.— Обіцяв одружитись...
Все це ми читали вже в "Ямі" та в інших творах, яких тоді було багато.
До вітальні зайшов, потираючи руки, панок у синьому сюртуку з поперечними погонами на плечах. Як мичка прядива, стирчала борідка-буланже. Він поводився досить невимушено: одну дівчину вщипнув за щоку, другу ляснув по надто випнутому заду. А коли наблизився до нас, моя дівуля зірвалася з моїх колін і повисла йому на шиї:
— Пупсик, я хочу вина. Мадери!
— Тапер! — крикнув "гість".— Вальс "На сопках Маньчжурії"!
Стали ще підходити чоловіки. Наші дівчата кидали нас і безцеремонно брали їх у полон.
Десь аж удосвіта ми на прощання зайшли ще до "заведення", яке містилося в темному завулку і вважалося найдешевшим. Тут усе було вкрите брудом, підлоги мокрі від снігу, дівчата розпатлані й розхристані. Видно, вони вже закінчували свій "трудовий день". Забачивши серед нас Миколу, який вдався невисокий на зріст, ще й з бабським зморщеним обличчям, з брутальними вигуками схопили його на руки і понесли кудись на другий поверх.
Микола спершу брикався жартома, потім уже навсправжки, але дівчата обліпили його, як мухи струп, і тяг-ли з якоюсь злістю. Потім почувся їхній регіт і презирливі вигуки: "Мужчина, мужчина!"
— Ану, геть до біса. Всі! — крикнула їм вслід дівка. По сходах спускався Микола уже сам, вкрай збентежений, розхристаний. З-під чорної куртки біліла сорочка.
Закінчився цей похід досить оригінально. На візника грошей уже не вистачало, і ми пішли пішки. А йти було не менше двох кілометрів, та ще проти вітру.
Розвиднялось. В соборній церкві бемкав дзвін.
— Хай йому біс,— просичав Микола,— я замерзі
— То ходімо в собор!
— Гріхи замолювати?
— Погрітись!
Ми вважали себе атеїстами, а погрітися — це інша справа.
В церкві було кілька богомольців. Свічки горіли тільки перед вівтарем, в якому уже гундосив піп, а по кутках ще ховалася темінь. В такому місці ми й принишкли. Мокра підлога, важкий дух од розпареної одежі мимохіть навертали думку до "заведения" в темному завулку.
Чи то наші обличчя були не надто скорботні, чи існувала ще якась причина, але на нас почали озиратись. Ще виведуть! А де Микола! Микола, лежачи на підвіконні, хріп на весь закуток.
Вже виходячи з собору, я помітив серед богомольців перед вівтарем панка з борідкою-буланже. З-під його шуби визирав синій сюртук з поперечними погонами на плечах. Він ретельно бив поклони і проникливо хрестився до святих на царських вратах,
В СТЕПУ НАД ОРІЛЛЮ
Я не вважав себе за хворого, хіба що був худий — "самі вуха та зуби". Але лікар, обстукавши мене молоточком, сказав:
— Хочете, батечку, бути здоровим, шукайте роботу на полі.
Так я опинився в Полтавськім землемірнім училищі. Учусь уже третій рік, ношу куртку з зеленими кантами і золотими наплічниками, як справжній студент, хоч гімназисти, навіть учні комерційного училища, на свої вечірки нас не запрошують. Ми їх теж.
Склад учнів землемірки надто строкатий. Більшість з них, як і мій друг Ходнєв, або не попали до гімназії, або вже були вигнані за неуспішність.
Кімнату ми найняли на горі в двоповерховому будиночку. В сусідню, майже водночас, вселилися дві сестри. Старша вчилася в школі крою і шиття, менша — в гімназії.
Познайомилися ми з ними досить оригінально. Хоч кватирка у нас була завжди відчинена, але кімната така маленька, що незабаром стало нічим дихати.
— А що, як спалити цей спертий дух,— надумав я.—-Повітря вже таке густе, що мусить спектись у жужелицю.
Ходнєв зразу ж погодився.
— Давай!
Ми налили в олов'яну попільничку бензину і запалили.
Полум'я несподівано вибухнуло до самої стелі. Мало того, Оонзин став чомусь переливатись через вінця попільнички, бризкати вогнем на скатерку. Горить, аж гоготить, але за димом уже не видно, чому ще загрожує вогонь.