До початку засідань конгресу у нас було три дні. Ми їх використали на ознайомлення з Парижем і знайомство з делегатами інших країн. Так ми познайомились і з видатним, болгарським письменником Ліодмилом Стояновим 164, і молодим Бакаловим 165, який перебував у еміграції.
Я й Павло Григорович Тичина ходили з ними по бульварах Парижа і розповідали про нашу Батьківщину. Людмила Стоянова ми вже знали по оповіданнях, які друкувалися в "Червоному шляху", й розповідали йому про свою країну. З кожною годиною Стоянов на наших очах перероджувався. Він закидав нас запитаннями, дивувався, захоплювався і гірко зітхав, згадуючи свою батьківщину.
Згодом ми вичитали в пресі, що в Софії фашистські молодчики застосували до Людмила Стоянова фізичну силу,-— певне, за передані трудящим Болгарії наші щирі й правдиві слова про СРСР.
У Франції переслідується одверте жебрацтво. Але голод і убозтво змушують іти на хитрощі, а іноді і на приниження, гірше за випрошування милостині. На асфальті стоїть юнак з розумним інтелігентним обличчям і грає на скрипці. На тротуарі лежить його кашкет з дрібними монетами. Асфальт тане від спеки, музика обливається потом. Це жебрачить, не порушуючи закону, студент.
Вночі після одного засідання ми зібралися в кафе "Ку-поль" на бульварі Распаль. Бульвар утопав у сузір'ї реклам, яскравих вітрин і кольорових, винесених на тротуари, кафе. Столики зайняті гомінкою, експансивною публікою. Повз неї повільно походжало двоє хлопців, які нахабно зазирали перехожим дамам під капелюшки, потім щось тикали їм у руки. Нарешті один, уже з борідкою, з награною розв'язністю підходить до моєї дами, дружини французького письменника, і кладе перед нею картку. На картці реклама будинку розпусти і його принад.
Це теж студенти в такий спосіб жебрачать, не порушуючи закону. Вони одержують платню від кожної тисячі розповсюджених карток, і то тільки переданих безпосередньо в руки.
Вночі ми з Олександром Щербаковим 166, з Михайлом Кольцовим 167 і його дружиною проходили через "черево Парижа" — критий ринок. Попід стінами в різних позах на підстилках і без них валялись якісь тіла. Двоє молодих спало під тоненькою ковдрою на матраці. Напевно, безхатнє подружжя. Позаду них сидів виснажений літній робітник. Щербаков був у кепці. Побачивши його, француз стурбовано забігав очима, ажана * близько не було, тоді він з простягнутим кашкетом кинувся просто до Щербакова. Одержавши монету, більше ні до кого не звернувся, а побіг просто в бістро, де міг випити чашку гарячої кави чи купити хліба.
* Поліцейського.
Біля прикрашеного входу до виставки італійського мистецтва стояли молоді жінки з кружками і жебрали на користь... безробітних артистів. Алазан 168, вірменський поет, у своїй доповіді на конгресі навів цей факт і додав: "Радянська Вірменія — маленька країна, але у нас артисти не тільки не жебрачать, а навпаки, вони вносять тисячі карбованців на індустріалізацію країни, на повітряний флот".
Цей приклад справив на аудиторію велике враження, бо всі наочно бачили, як під мостами Сени валяються безробітні, а трудова інтелігенція жебрачить із скрипками на бульварах, з кружками біля музеїв або розповсюджує реклами будинків розпусти.
Коли всього цього не помічати, тоді Париж буде веселим і принадним містом.
Проте над Парижем вже збиралися чорні хмари. В Ал-жірі полковник де ля Рокк робив парад "вогняних хрестів", одверто погрожуючи до кінця року надіти на Францію фашистську свастику, під якою, за прикладом Берліна, на майданах Парижа запалають вогнища інквізиції.
В Європі зростало гостре політичне напруження. Робітники готувалися дати відсіч зазіханням буржуазії, тому на бульварах столиці спішно зривали чавунні плити і прибирали все, що могло бути обернуте в холодну зброю проти фашистів. В тиші, своїх кабінетів представники культури, вчені й письменники переоцінювали цінності. Серед них був і Генріх Манн 169, вигнаний із своєї батьківщини. До того пасивний, він з трибуни конгресу вже заявив:
"Фашизм хоче скинути і знищити марксизм, але марксизм не доступний для ідіотів".
А англійський письменник Форстер 170 сказав: "Коли б я був молодший і сміливіший, я вже став би комуністом".
До таких пристав і американець Вальда Франк ш..
"Після всього того, що я тут чув,— заявив він,— оголошую війну існуючому ладу".
Переконливо говорили й інші.
"Сьогоднішнє буржуазне мистецтво подібне до мертвих, холодних статуй у музеї. Воно вмерло, і тільки нова пристрасть може кликати його до життя — молода пристрасть нового суспільства",— говорив Андре Мальро 172.
Так! Трудова інтелігенція^ буржуазному світі задихається в атмосфері справжнього загнивання і розкладу. Люди шукають свіжого повітря.
Відповідь письменника Бенди 173 на запитання, для кого він пише — "для душі, для бога?", викликає уже сміх. От чому таким несподіваним був блискучий вечір в театрі Трокадеро, присвячений пам'яті Віктора Гюго 174 і влаштований з ініціативи Французької компартії.
Перед цим уже були офіційні вечори, і всі вони зазнавали і моральної, і. матеріальної поразки. Адміністрація Трокадеро одверто глузувала з Компартії, що бере такий величезний зал, мало не на 5000 місць. До того ж почали готуватися тільки за десять днів.
Це було повторення нашої "синьої блузи"175, тільки більш примітивно, бо виконавці ходили по сцені з шпаргалками в руках. Але сприймалось усе це аудиторією надзвичайно схвально. Всі дружно плескали. А коли згадувалися фашисти, зал сповнюзався погрозливими вигуками: "У-у-у! У-у!"
В залі сиділи письменники, робітнича молодь та інша трудова інтелігенція, а перед їх очима на сцені висіли портрети: посередині Віктора Гюго, а з боків — Максима Горького, Ромена Роллана 176, Анрі Барбюса 177, Михайла Шолохова 178 і Майкла Голда179.
В цьому ж залі, в антракті, публіка на тисячу голосів заспівала по-французьки нашу партизанську пісню "По долинам и по взгорьям" 180, а потім "Марш угорських шахтарів" 181.
Конгрес був влучним пострілом у саме серце старої буржуазної Європи. Яке значення надавалось йому буржуазією, можна зрозуміти з таких слів державного діяча без портфеля: