Вийшли ми з Нижнього Новгорода, правда, на дев'ять годин пізніше проти зазначеного в розкладі часу, і це порушило увесь мій графік: вдень пароплав плив повз пустинні береги, а до міст, що ставили мету моїх мандрів, приходив уночі.
Квиток у мене був до Камишина, але з такої подорожі мало було користі, і' я в Саратові пересів на поїзд і повернувся до Харкова, де на мене чекала робота в журналі "Червоний шлях".
— Цікаво?— спитав Михайло Яловий, що був тоді редактором.
Замість відповіді я теж задав йому питання:
— Ви коли-небудь їли пряники "жиноци языке"? Редактор закліпав очима, потім співчутливо сказав:
— Вам треба відпочити: у вас ще є два дні!
БЕЗПРИТУЛЬНІ ВЕЛОСИПЕДИКИ (Із записної книжки)
До редакції хвацько входить вертляве дівча. На привабливому обличчі лукаво блищать сірі очі, під вухом червоніє рубець, на голові хвилясте волосся, Я запитую:
Що скажете?
— Працювати хочу. Маю призначення.
— Вас звідки прислали?
Дівча безцеремонно сідає на стілець і кладе ногу на ногу:
— Прислали з Бупру, товаришу.
Я не заглиблююсь у її слова й машинально продовжую питати:
— Що ж ви там робили у Будинку примусової праці, товаришко?
— Сиділа! — коротко відказує дівча.
— Цебто!
— Яке там —цебто? Цигарку дайте. Засипалась, і все! Я починаю розуміти!
— На чому засипались?
Дівча відповідає з підкресленим цинізмом:
— Не могла спокійно дивитися на безпритульні велосипедики. Дайте карбованця на обід! — Сірі очі під наведеними бровами виграють лукавим смішком.
Я розгублено простягаю їй карбованця. Дівча враз робиться серйозним і говорить проникливим голосом:
— Дякую! Не дивіться на мене такими страшними очима. Віддам! Тепер чесно зароблю. Спасибі, навчили працювати! — Тріпнувши буйним волоссям на голові, вона твердою ходою виходить з кімнати.
Давно це було, а сірі лукаві очі і досі не даються забути.
БІЙ БЕЗ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ
Голова Спілки письменників Радянської України Антон Сенченко уже два тижні як повернувся з Москви, але мені все ще не випадала нагода розпитати в нього, що там чувати нового. А в цей день ми залишилися на кілька хвилин в його кабінеті тільки вдвох.
Першим почав Антон Сенченко:
— Ну, зібралися вже?
Мене запрошували поїхати з бригадою письменників на периферію для виступів перед читачами.
— Та ще й досі не знають, коли їхати!
— Як коли? Завтра вранці! Я закліпав очима.
— Завтра? Вранці?
— Обов'язково. Післязавтра вже буде зустріч у Спілці.
— З ким?
— Побачите, там скажуть, з ким треба буде зустрітися перед від'їздом!
— Пробачте, Антоне, нічого не розумію. Куди їхати? Тепер закліпав очима Сенченко і мов вистрелив у мене:
— До Парижа!
Я аж позадкував од нього. Моє здивування викликало ще більше здивування на обличчі Сенченка.
— Хіба вам і досі не сказали?
Виявилось: в Парижі скликається Всесвітній конгрес захисту культури 148. Від Радянського Союзу має їхати делегація з двадцяти восьми чоловік, з них чотири від України: Тичина І49, Микитенко 150, Панч і Корнійчук 151. Корнійчук зараз у Москві і вже знає про це. Не знали нічого до сьогоднішньої розмови з головою Спілки тільки я й Тичина. Від'їздити з Києва треба обов'язково завтра. Поїзд відходить десь о п'ятій райку.
Починаючи з обіду і до вечора вся адміністрація Літфонду 152 бігала від директора до бухгалтера і назад, щоб уладнати фінансовий бік справи, а ходити по магазинах і ательє залишили на нас. Властиво, все потрібне для подорожі ми дістали в ТоргсиніІ53, який торгував тільки на закордонну валюту. Роздобули ми її у Києві на Подолі. Там, де колись "козаки гуляли". Захекались не менше за них, але опівночі вже була перша примірка костюмів, о третій ночі—друга, а о четвертій нас уже проводжали заздрісними очима на вокзал.
Перший курйоз трапився на станції Стовбці, де польські митники переглядали наші речі. Кожен із нас віз у дарунок для письменників, з якими доведеться познайомитися, свої твори і твори класиків. Як книги, так і деякі інші речі, були загорнуті в папір або в радянські газети.
Польським урядовцям чомусь не сподобалися книжки єврейською мовою, їх зразу вилучили, потім витягли всі газети. Нарешті один з них наткнувся на видання грузинською мовою, довго дивився на них, як баран на нові ворота, почав приміряти до єврейської транскрипції і, мабуть, знайшов щось подібне, бо і їх теж вилучили.
Один із письменників стояв вкрай збентежений: мало того, що митні урядовці безцеремонно риються в його білизні — чи він не пачкар, так його ще обшахраїв носильник. На цій станції треба було пересідати до другого поїзда, який мав уже йти по вужчій колії. Наші чемодани розхапали якісь голодранці. Виявилося, що це носильники.
Цей самий письменник, боячись образити малою вина-* городою носильника, що стояв у драному піджаці над його чемоданом, поклав на руку кілька злотих і грошей і сказав винувато:
— Візьміть, скільки вам належить!
Носильник хижо усміхнувся, загріб усі монети і навіть "дякую" не сказав.
На варшавському вокзалі наш поїзд недовго затримався. Ми встигли тільки придбати свіжих газет. Між ними були йг білоемігрантські, що виходили в Парижі. Розгортаємо "Возрождение", редагував його якийсь Семенов. Вся перша сторінка заповнена статтею про переслідування і арешт Надії Костянтинівни Крупської, дружини Леніна. Ми здивовано перезирнулись: відбулося це ніби три дні тому. Таких же "достовірних" повідомлень про життя в Радянському Союзі було кілька.
— А най їх мама мордує!
Пішли до вагона-рестораиу. Крім нас, нікого не було. Зайшов ще, правда, один лисий чоловічок і сів у другому кінці проти дзеркальної стінки. Я тільки тоді зрозумів, для чого робляться такі стінки, коли побачив у дзеркалі гемороїдальне обличчя з тарганячими вусами. Перед ним на круглому столику стояла склянка слабенького чаю.
Ми вже виходили з ресторану, а лисий чоловічок так і не надумав випити свій чай.
У купе на мене й Галактіона Табідзе 154 чекав сюрприз: чемодани були, як і раніше, замкнені, але в газеті "Возрождение" вже акуратно вирізані всі "достовірні" повідомлення про життя в Радянському Союзі, в тому числі і стаття про арешт Н. К. Крупської.
Я завжди радий побачити досі не знайомі мені місця, а до Західної Європи і взагалі їхав уперше, тому не відходив од вікна.