Біля вікон цокольного поверху були приямки. Одного дня Гайсин побачив, як налякана перехожими миша вскочила в приямок і потім шмигнула між стулками вікна в камеру. "Дурна ти, дурна: з волі преш за грати, ще й радієш!" — подумав про себе Гайсин. Спробував було проаналізувати це явище: в приміщенні за гратами може бути теж воля! Тоді що ж таке воля?... Виходить, що абсолютної волі, не існує! Але його голова не здатна до філософських роздумів. Він навіть відчував од напруження якесь тиснення на потилицю, простягся на голих нарах й бездумно вставився в стелю, як робили це цілими днями й інші.
В такі хвилини було чути, як по коридору ходить вартовий. Час від часу він зазирає у вічко, і це око схоже було па прожектор. Гайсин від нього завжди щулився. Раз на день, регулярно, чийсь голос викрикував під дверима: "Десята — скільки?", "Одинадцята — скільки?", "Дванадцята — скільки?" Йому голосно відповідали старости камер: "Вісім!", "Десять!", "Тринадцять!" І знову западала нудотна тиша.
В обідню пору, коли з волі приносили передачі, в'язні підводили голови й з надією вслухалися в прізвища, які комендант вигукував у коридорі: "Рогач!" У відповідь неслося: "П'ятнадцята!", "Кваша!" — "Тринадцята!", "Тхір" — "Восьма", "Падурський!" — "Десята!", "Забойська!" — "Сімнадцята!" Але останнє прізвище комендант називав дуже рідко.
Гриміли.засуви, в'язні жадібно хапали з рук коменданта кошики й, ховаючись по кутках, поїдали принесене. В такі хвилини часто з сімнадцятої камери доносився благальний голос:
— Вартовий, попросіть у Гайсина хоч шматочок хліба.
— Зачиніть вічко, не можна балакати!
— Яшо, ви ж хороша людина. Попросіть!..
— А самі шибениці для нас готували,— бурмотів вартовий вже біля дверей камери на протилежному боці.— Громадянин Гайсин, чуєте, Забойська просить хоч шматочок...
Гайсин закривав полою передачу й огризався:
— Мені самому ось тільки один пиріжок передали.
— Я ж сам бачив, як дівчина викладала десять. І од-ниго шкода?
— Більше не можу.— І тикав огузок від пирога.— Я не повинен її годувати. Наче їй тут нічого не дають...
Вартовий повертався назад і бурчав:
— Справжня гідра, скнара двонога! — Діставав із кишені ще шматок свого хліба й подавав у вікно сімнадцятої камери.
На допит водили на другий поверх серед ночі. Проходячи коридором, Гайсин побачив біля однієї камери вартового. Так стерегли особливо небезпечних в'язнів. Гайсина давно вже муляла одна думка: "А Джойс?"
І він спитав:
— Хто?
І кивнув на камеру. Вартовий не відповів.
За столом, білим від паперів, сидів молодий слідчий. Він сонним голосом спитав прізвище і ще кілька даних, записав у протокол. Потім враз ніби стрельнув із револьвера:
— Якою ціною ви оплатите вбивство Лаптєвих? Гайсин злякано закліпав очима:
— Я нічого не знаю. Я... Мене...
— За чиїм дорученням? Як називається ця організація, що дала вам гроші? — допитувався слідчий, не звертаючи уваги на його белькотання.— А Тхір Методій вам знайомий?
— Я чув таке прізвище... По службі і тільки.
Слідчий подзвонив, щоб привели Тхора. І знову запитав:
— А вчитель Пугало теж по службі? Але про них ми й без вас знаємо, а ви краще розкажіть нам, як за вашим наказом було денікінцями зарубано без суду тринадцять комуністів і активістів. В якому це місті було?
Гайсин зблід і зразу ніби зів'яв.
— Забули?
В цей час привели Тхора. Він зиркнув на Гайсина і зразу ж відвів свої маленькі очі.
— Громадянине Тхір, ми вже й без вас точно встановили суму, але хотіли, щоб і ви підтвердили, скільки карбованців одержали від громадянина Гайсина, він же Яхонтів, для передачі банді Гаркуші?
Тхір не встиг відкрити рота, як Гайсин істерично заволав:
— Я сам!.. Я сам... Усе скажу, тільки запишіть, що я сам признався. Тхір, Рогач, Пугало... Це вороги народу... Я все розповім...
Минули весна і запорошене літо, а з камери кожну ніч ще водили кого-небудь на допит або переводили до інших камер. Після зізнань Гайсина від нього зразу відвернулася вся камера. З ним тепер ніхто не розмовляв і не відповідав на його запитання.
Його місце на нарах зайняв інший, а йому мовчки, але твердо вказали на підлогу біля параші.
З цього часу Гайсин ніби пустився берега: коли б він подивився на себе у воду з мосту, як робив це колись, то, напевне, не впізнав би. Він перестав не тільки стригтися й голитись, а навіть умиватись. Погасли й очі. На хвилинку вони ожили, коли один із в'язнів постукав до сусідньої камери, під дверима якої стояв вартовий:
— Гей, озовись!
Але звідти ніхто не відгукнувся.
— Може, забрали вже?
— Сидить. Уже аж два коменданти під дверима.
— Американцям і тут привілей, не те що нашому брату. Гайсин наставив вуха, але розмова на цьому й увірвалась.
Одного дня вартовий після сніданку подав у вічко Гайсину ще одну порцію хліба. Всі здивувались, і він здивувався. А коли розламав шматочок, із нього випала записка.
В'язні нависли над Гайсином і почали самі читати: "Пане Гайсин!
Для Чека стали відомі всі мої діла, тому я не стану чекати на кулю після вироку, а скористаюсь із ласки Аспа-зії. Вона пише, що незабаром стане матір'ю вашої дитини. Нещасна! Але не це відіграє роль у моєму рішенні: я зненавиділа себе за те, що змогла вас покохати. Ви ж нікчема, боягуз, шкурник. Ви підла людина. А може... може, і всі ми такі? Жах!
Л. Забойська"
Гайсин вимушено посміхнувся:
— Неврастенічка! Звичайної миші боїться, а то щоб...— Він не доказав, злякавшись очей, якими дивилися на нього в'язні.
Записка Людмили Забойської справила на всіх в'язнів гнітюче враження. Навіть низьколобий зробився ще похмуріший, і повітря в камері ніби стало ще більш задушливе.
— Може б, попередити? — сказав хтось. Але на його голос ніхто не обізвався.
Перед обідом тишу розітнув короткий розпачливий крик в одній із камер.
Загупотіли по коридору ноги, повз вічко забігали якісь постаті. Пробіг лікар у білому халаті.
Нарешті з сімнадцятої камери винесли на ношах жінку, прикриту ковдрою.
Потім був суд. Після вироку Гайсина супроводило вже двоє наглядачів із револьверами в руках, наведеними йому п голову. Вони не зупинилися на цокольному поверсі, а попели в'язня ще нижче, у підвал, де містилася камера смертників.