Могилів лежить, мов жменя варених груш на дні череп'яної миски, в ярку біля самої річки. Це котить свої води до Чорного моря Дністер.
З протилежного берега дивиться сюди підсліпуватими вікнами містечко Атакі.
Проходячи головною вулицею до майдану, отаман Ли-зогуб в одному завулку, що збігав до води, побачив зсудомлену постать. Вона за чимсь стежила на другому березі. Підійшов ближче. Сотник Тиша!
— Що ви тут робите?
Тиша'здригнувся і вставився на отамана очима, повними невимовної туги:
— Дивлюсь, пане отаман! Он гляньте на той берег. Баба висипала за хату сміття. З підрешітки!
— Ну то й що?
— Гляньте ж, як спокійно. Мабуть, замела собі хату, винесла сміття за причілок і спокійно висипала на сніг. Вона не боїться за свою голову, за завтрашній день.
Отаман Лизогуб закусив кінчик вуса і зиркнув, але не через річку, а праворуч. Там, мов кит-риба з перебитим хребтом, лежав у воді ребристий міст, а вкінці з румунського боку рухалась якась постать,— певно, вартовий.
— Так вас зацікавило сміття? Тиша глибоко зітхнув:
— Пане отаман, скажіть... А, та що там казати.
— В чім справа?
— Ви будете сміятись. Але, по щирості, вам не хочеться завити вовком так, щоб у це завивання вилити весь розпач обдурених нами людей? Вони ж голі, босі і живляться тільки нашими обіцянками. І таких більше. А ми їм брешемо, аби тільки утримати біля себе. Це ж правда. А там баба висипала собі сміття, спокійно пішла до сусідки. Разом вони, мабуть, будуть дивуватись, чого не поділять їхні сусіди по цей бік Дністра.
— З такими думками, пане сотник, вам треба було йти в монастир, а не в армію.
— Нас, не питаючи, продають гамузом,— говорив далі Тиша,— всім, хто бажає, навіть цим... циганам.
— Ці "цигани" дають нам снаряди.
— Які їм стали не потрібні або попсуті. Половина їх не вибухає... Дивіться, дивіться, їхній офіцер!
— Ну й що з того?
— Ситий, обутий... Нас румуни не пропустять на той бік?
— До них ніхто й не збирається. А ви, пане сотник, як бачу, шкодуєте, що зірвано міст.
Сотник Тиша спалахнув, але враз і згас. Він втратив уже волю, став ганчіркою в руках цього пана отамана. Спочатку хоч гризся з цього, а далі збайдужів.
— Пане отаман, туга з нашого безталання ще. не є дезертирство! — відказав, ніби просячи.
— Як хто на це дивиться. Зайдіть до мене, побалакаємо. Повернув і твердо покрокував далі.
Однак Тиша вже знав, що і хода, і спокійна міна на обличчі — все це прибране, а про себе він теж гризеться якоюсь невідступною думою, тільки їхні думи далеко не подібні. От і зараз, з'явившись на виклик, Тиша помітив на його обличчі розгубленість, аж здивувався, але вже за хвилину перед ним стояв отаман, мов закутий у панцир.
— Скільки з вашого дивізіону втекло тоді в Чорному Острові?
— Козаків багато, а ще більше старшин. Ці до Польщі. Навіть державний інспектор.
Отаман надкусив кінець сигарети й виплюнув під ноги:
— А це говорить, що нам треба якнайскоріше пробитися на Полісся,
— Щоб ближче було тікати до Польщі? Отаман нахмурив брови, але тону не міняв:
— Зануримося в глухі кутки, а повесні — як сніг на голову... Червоним буде не до нас, а може, їх до того й зовсім порішать денікінці.
— А ми своїх і без денікінців потопимо в болотах.
— Чому? На Шепетівці поляки будуть і надалі тримати нейтралітет.
— Доки не перебіжить і решта наших командирів. Пробачте мені, пане отаман,— посміхнувся несміливо Тиша.— Ми вже порозумнішали. Все це така ж утопія, як і визнання Європою нашої самостійності, як сліпуче проміння, що ним заохочували немудрих. Така ж утопія, як і переговори з де-пікіицями, що й на поріг нас не пустили, як і сотні ще інших вигадок, що заставляли тисячі довірливих, нелукавих селюків накладати головами і від поляків, і від білих, і від червоних. А для чого? Щоб кінець кінцем опинитися десь у болотах і поволі вигибати від тифу? Ні, пане отаман, наша пісенька вже доспівана!
Отаман Лизогуб наморщив чоло, заклав руку за борт френча:
— З чийого ви голосу співаєте, пане сотник? Щось мені й Тур таке торочив.
Це був командир другого полку. Тиша почервонів. Йому хотілося крикнути: "Що ж, Тур, може, й має рацію. Скільки ми тягли за собою мерзоти, аж доки вона не чкурнула за кордон. А вона ж нас спрямовувала! Вона ж нашими руками надіялася повернути свої маєтності, з яких вигнав їх народ. І правильно зробив! Але що Лизогубу до того, коли він і сам такий. Дивиться мов прошива наскрізь струмом". Від цього погляду у Тиші завжди підупадала воля, і він тільки сказав:
— Пане отаман, це не чужі, а мої власні думки. Хіба ж не зрозуміло, що, вскочивши з доброї волі в нове оточення, пінські болота в один день стануть для нашої армії за справжню Сціллу й Харібду 107. І це інтуїтивно відчувають козаки. Ви знаєте, що вплив отамана Тура на них величезний і з його гаслами він сьогодні отам на "чорній раді" може покласти край цій безславній епопеї. Тифозні — тільки привід!
З кожним його словом обличчя отамана все більше загострювалось. Він розумів небезпеку надуманої операції, але, як невдаха картяр, мабуть, вирішив уже іти ва-банк!
— Ви перебільшуєте небезпеку, пане сотник. З армії вже вивітрилася наволоч. А тих, кому заманулося стати червоним генералом, зуміємо вкоськати.
— Так, як сьогодні?
— Що ви маєте на думці?
— Стрільбу на станції.
Отаман хутко відвернувся до вікна.
— Знаєте, по кому стріляли?
— По кому? — витягаючи шию до вікна, байдуже спитав отаман.
Тиша згріб зі столу папаху:
— По нашій же делегації, яка їздила до Москви. Ви підете на збори? Там про це питатимуть.
— Не збираюсь.
— А я піду. Бо ж ми вміємо тільки вмирати, а за віщо?
— За Вкраїну!
— І галичани за Вкраїну, а передалися Денікіну. І червоні за Вкраїну! То виходить, є не одна Україна?
До кімнати зайшов отаманів джура.
— Архипенко, за що ти воюєш? — запитав його отаман.
— Щоб додому повернутись, пане отаман!
— Не чому, а за віщо?
— Раніше так давали чоботи, а тепер...— І він показав замість чобіт самі кривці на ногах,
— Чого прийшов? — уже з серцем запитав отаман.
— Кажуть, мітинг чи рада якась.
— А ти теж... Поклич мені командира дивізіону.
З джурою вийшов надвір і Тиша. Він морщив лоба: стріляти по своїх? Які навіть і до Москви поїхали, може, не з своєї волі? Хто ж тепер піде за таким командуванням у пінські болота? Підуть! Зі страху перед відповідальністю підуть. Як отара овець збивається докупи перед небезпекою. І лизогуби це розуміють. Розуміють і не страшаться відповідальності за наказ стріляти по своїй делегації, аби тільки вона не відкрила козакам очей!