' Так опинилися в зруйнованій альтанці, аж у кінці саду. Серце стало битись частіше.
— Слухай, Таню, я... Нам треба... Я вже давно...
— Я сама хотіла,— перебила мене Таня з сумним виглядом.—Ти думаєш, що ніхто не здогадується?..
— Про що?
Я ще й сам не знав нічого. Про що ж можуть догадуватися сторонні?
— Про що?
— Ти ж бачив, до нас у Полтаві більше ніхто, крім вас, не був вхожий. Батьки...
— Ну, чого ти зупинилась?
Мене це починало дратувати: до чистого кохання, безтілесного, як повітря, терпкого, як вино, лякливого, як ластівка, дотикалася проза життя.
Я починаю відчувати, ніби невимовні чари опускаються в якусь каламуть.
— Ну, кажи, кажи...
— Батьки кажуть, що це несерйозно. Я далі так не можу.
— І ти так думаєш?
— Батько... Ці дорікання... Я не можу...
— Я зараз побалакаю з ним!
Петро Григорович був у своєму кабінеті. Заболочені чоботи, широкі штани, вишита сорочка. Наступають жнива, посивілу голову обсіли клопоти. Я втратив свій запал і несміливо промимрив:
— Я хочу...
Петро Григорович, стримуючи роздратування, перебив:
— Коней? Жнива, хлопці. Не до катання.
— Я хочу... руки...
Петро Григорович закліпав віями.
— Чого, чого?
— Я хочупросити руки... Ми серйозно з Танею...
— Тьху! — ніби розрядився він.— Вам що, життя набридло? Сказано, молоде, дурне.— Але очі його вже іскрилися добрим сміхом.
По обіді розпогодилось. Світило сонце, парувала земля. Знову затупотіли коні, і знову завуркотіли колеса, наче кіт на колінах, але чомусь не так мелодійно, як два дні тому: я уже був заручений. Багато було вражень, але обмінюватися ними з Ходневим чомусь не хотілося. Замість цього в голову пхалася пісенька:
— Та й не жалко мені Та й ні на кого, Тільки жалко мені На йотця свого, Оженив мене, молодого...
Я оглянувся — на веранді все ще стояли три сестри, і над ними підносилася, як дуб над орішиною, постать Петра Григоровича.
Тільки через рік Тетяна Петрівна стала моєю дружиною, а я вже закінчив Одеське артилерійське училище і на другий день після вінчання виїхав у армію: йшла війна з німцями.
Коли спалахнула громадянська війна, я був в армії. Тетяна Петрівна жила у моїх батьків, а по степах України все ще гуляла чубата анархія. Темними ночами на хуторах лунали постріли і моторошно вили собаки.
Телеграма
Валки Посуиьки Панченку Наташа66 і папа67 забиті сімнадцятого увечері
Сашко68
ЦАР БЕЗ ТРОНУ
З придворною дамою цариці Марії Федорівни я зустрівся у вітальні відомої артистки Марийського театру69 Смета-, ніної.
Господиня підвела мене до жінки, яка артистично маскувала свій вік чорним єдвабом, що робив її фігуру ставною, як її тонка усмішка обличчя — ні старим, ні молодим, а просто приємним.
— Бредова Ада Вікентіївна,— повела господиня рукою в її бік. Потім у мій: — Поручник артилерії! — І назвала моє ім'я і по батькові.
Почувши прізвище, я дзенькнув острогами. Для військових ім'я генерала Бредова було досить відоме. Голова гвардійського економічного товариства! В магазинах його товариства на Мойці можна було придбати все потрібне для офіцера — од савеліївських острог до георгіївських хрестів.
— Пане поручник, ви знаєте, що сьогодні жіночий день? Мусите нам слугувати!
Я вклонився і хотів уже сказати, що радий їй слугувати хоч і щодня. Але вона вже говорила до господині:
— Єлена, ти знаєш, Олександра Федорівна сьогодні в домашній церкві справляла сорокоуст по Гришці Распу-тіну 70?
— Хіба вже сорок днів?
— Справді, як хутко біжить час. Цар поїхав у ставку головнокомандуючого, і тепер Аннушка Вирубова хоче просунути в царський палац "старця". Носиться з. цим косолапим, як з писаною торбою.
Потім знову повернулася до мене.
— Ваш приятель,— і повела підмальованими очима в бік поручника Суходолова,— подібний до Вирубової.
Я глянув на Суходолова. Він був кособокий. Хотів спитати — чим? Але вона вже казала до господині:
— її тільки корсет і тримає.
Вирубова теж була придворною дамою, тільки вже не матері, а дружини Миколи II — Олександри Федорівни. 'На сторінках газети "Вечернее время" 71 доводилося часто зустрічати її ім'я в повідомленнях про скандальні оргії Распу-тіна, тому і в мене складалось про неї враження як про огидне створіння. Саме тому її частіше презирливо називали Аннушкою, так само, як Олександру Федорівну, з походження герцогиню Гессенську, ворожа партія презирливо величала Алісою.
Наступник трону російського царевич Олексій від роду слабував на кровотечу. Марновірна цариця лікувала його молитвами і мощами святих, і тому "старець" Григорій Распутін був допущений до царського палацу.
Хитрий пройдисвіт зумів поізести справу з лікуванням царевича так, що незабаром підкорив царицю своїй волі, а через неї і Миколу II. Відтоді нічого не робилося без його згоди. Він призначав і звільняв міністрів за своєю вподобою. За його порадою дрібненький Микола II в'їхав у завойований Перемишль на білому коні у величезних чоботях "старця".
— А ви знаєте, чому князь Меншиков так нічим і не поплатився за розтрату? — спиталася Ада Вікентіївна.
Мабуть, з доброї волі поїхав на фронт? — мовив двозначно сивий статський радник, господар дому.
— Меншиков на фронт? Ха-ха! Власними очима читала записку на клаптику паперу від Распутіна: "Министеру Хвостову. Милой дорогой красивую посылаю дамочку бедная спаси же нуждаетца поговори з ней Григорі". Ірина Мен-шикова — красуня! Які ви, мужчини, невибагливі.
Це вже було сказано на мою адресу, хоч у вітальні, крім мене, були ще чоловіки. Потім викривила соковиті губи й додала: "Милой". Я спалахнув: а чи й мене рівняє до косолапого мужлана? Але вона хоч і викривила губи, проте й примружила очі. Лукаві очі. Як це розуміти? На щастя, господиня запросила всіх до столу.
Придворна дама Марії Федорівни не переставала ганьбити придворних дам і фрейлін Олександри Федорівни і за столом:
— Я просто не знаю, до чого б це дійшло, коли б князь Юсупов72 не пристрелив його.
— І Пурішкевич, кажуть,— докинув господар.
' —"■ Там їх було багато. В палаці Юсупова. Ви будете сміятись,— це вже до нас, мужчин,— наші дами почали вже цьому царському лампаднику мити ноги і витирати своїм волоссям. Не вірите? Вони навіть побилися за те, хто має більше права прати його брудну білизну!