На дні

Сторінка 16 з 18

Франко Іван

Старий запер двері і потюпав до канцелярії. Андрієві стало аж веселіше, аж легше на груді, коли почув ті приязні, щирі слова, коли пізнав, що й тут є добра душа, котра, що може, робить для нього. Ах, як він утішився звісткою, що завтра його переведуть на стражницю з сеї нори! Йому бачилось, що се він завтра вийде зовсім на волю. Світло, воздух, зелень, жива природа, ті щоденні, звичайні дари божі, котрих ціни звичайно чоловік не знає, не боячись їх утратити, — як же ж дорогими, як пожаданими були вони тепер для Андрія!..

— Пане! — перервав його мислі своїм різким голосом Бовдур. — Кажіть принести горівки, кварту цілу, то буде на пару раз.

— А вільно ж тут принести? — спитав Андрій.

— А чому ні! Старий принесе!

Андрій сам не пив горілки, але знав, що для прочих арештантів се буде великий празник, коли зможуть випити по порції. Тож попросив старого, щоби приніс горілки, ковбаси і ще денещо до їди. Старий зразу вагувався, чи приносити цілу кварту, але коли йому Андрій допевнив, що буде бачити на те, щоби пито потрошку, та й що, впрочім, на дев'ять душ кварта горілки і так не значить нічого, старий зважився вволити його волю.

Полудень. Весело гомонячи, засіли арештанти довкола принесеної горілки та їди. Їх очі радувалися тому празникові, якого давно вже й послухом не чували. Всі дякували Андрієві за його добре серце. Тільки Бовдур, мов колода, сидів у своїм куті, раз у раз пас очима фляшку з горілкою. Аж ось нараз він схопився, вхопив фляшку, обіймив кріпко обома руками, приклав до рота і почав цідити. Всі зразу, зачудувані, позиралися на нього, але згоді кинулися відбирати. Та не швидко їм се вдалося. Майже півфляшки спорожнилося за той час у Бовдурове горло.

— А суха ж би тебе ялиця побила, ти, байстре поганий! — кляв дід Панько. — То не чекаєш своєї черги, але дудлиш наперед усіх, як свиня?..

— А-а! — ревнув відсапуючи Бовдур. — За се біг заплать! Се по-давньому, по-бориславськи! По всіх жилах мов рукою провів, а в голові шумить, бурлить, туррр!..

Він хопив кусень ковбаси, кинув у рот, і, заточуючись, упав назад у свій кут.

Довго ще гомоніли арештанти, частуючись горілкою, довго відказували на поганого Бовдура, але той лежав, немов і не чув їх бесіди. Тільки очима кліпав, позираючи бездушно против себе.

— Ов, десь тут у мене був ніж, — похопився Андрій, мацаючись по кишенях, — та й десь, бачу, чи витрясся, чи що! Не маю чим хліба вкроїти. Воно-то й ніж не мудрий, а все-таки не так шкода, як невигода.

— Шукайте добре, — сказав дід Панько, — ніж не ігла, в казні не сміє пропасти.

Але ножа не було.

— Ну, то крайте ось моїм, а відтак будемо шукати, — сказав Митро. — Може, як єсте спали, та де затрясся крізь дяру до сінника. В нас і таке може бути, адіть, які сінничищя дяраві!

— І то правда, — сказав дід Панько, — треба буде відтак пошукати.

Але всі арештанти так загуторилися та забалакалися при їді та горілці, що відтак полягали спати, навіть думкою не ведучи про ніж. Заснув і Бовдур. Тільки Андрій, не пивши горілки, ходив по казні, якийсь аж немов здоровіший за про добру новину, віщуючу завтрашнє увільнення з сеї поганої нори.

— Ех, коби-то швидко й зовсім бути вільним! — прошептав він, зітхаючи. — Почалась би нова робота, нові змагання, і чень би бодай що-то зробилося. Але треба взятися порядно, зв'язатися всім докупи, не тратити на боки ні часу, ні грошей! Треба вчитися, много вчитися, та не тій мертвеччині, котрою забивають голови в гімназіях. Ах, не багато чоловік закоштував правдивої науки, але яким же ж то іншим, свіжим духом віє від неї! Як липне до неї душа! І чому тілько люди опираються їй, згори, з погордою дивляться на єї здобутки? Чи тому, що вона тих здобутків не видає за оконечну, беззглядну правду? Ах, а людям треба ще поваги, котра би згори диктувала: так має бути! Треба ще писанія, котре становило би початок і конець мудрості, поза котрим усе було б або фальшиве, або злишнє!.. Та ні, недовго триватиме панування поваги! З усіх боків устають живі уми і валять, і валять тоту стіну, що тисячі літ заслонювала очі людей. Коби швидше — останній удар! Коби швидше воля, ясна, як день, широка, як світ, знаюча тілько природу і любов братерську!..

— Що наша муравлина праця для такої величезної цілі? Що для неї наші дрібні муки, наше ціле життя? Пилинки супротив гори! Та все-таки гора зложена з пилинок. Та все-таки відрадно, хоть на пилинку причинитися до прискорення великого діла!

— А може, всі ті наші думи, наші змагання, наші бої, — може, все те оп'ять тілько одна велика помилка, яких тисячі прошуміли досі, мов густі вітри, понад чоловіцтвом? Може, праця наша на нінащо не здала? Може, ми будуємо дорогу поза шляхом, кладемо місто на безлюдному острові! Може, найближче покоління піде зовсім не туди, лишить нас на боці, як пам'ятник безплодних змагань людських до непотрібної цілі? Ах, така думка крає серце, гризе мозок! Та що ж, і вона можлива! І на таку крайність ми мусимо бути готові, і скоро б дорога наша показалася несхідною з природними законами загального розвитку, з вічними людськими змаганнями до добра і загального щастя, — зараз вертати!..

— А поки що треба йти наперед. Коби лиш на волю! Що мож буде зробити, те й зробимо. Щоби тілько по совісті, щиро та розумно, — о проче не дбаймо!..

XII.

Настала ніч. Сплять арештанти, важко дишучи густим затхлим повітрям. Часом сей або той закашляється довгим сухим кашлем, обернеться на другий бік, зітхне глибоко або крикне крізь сон. В казні пітьма густа, бо й надворі хмарно та душно, а здалека, з-над Діла, гуркочуть далекі громи.

Тільки Бовдур не спить. У його душі ще темніше, ніж у казні, тільки що втомлені довгою мукою, заглушені горілкою, не плинуть уже думи, не ворушаться спомини. Він сидить на своїм леговищу і держить у руці Андріїв ніж з довгим огородницьким вістрям. Його пальці час від часу сморять те вістря, немов трібують, чи досить воно остре. Ціле його тіло тремтить якоюсь тривожною дрожжю, обливається холодним потом. Він жде, аж надворі і в казні зовсім утихне, жде глухої півночі.

— Гримить там, — воркоче Бовдур, — при громі твердше спиться. І я би заснув… Ах, коби-то заснути надовго, навіки!.. А хтось ту нині так засне!