На дні прірви

Сторінка 29 з 50

Джек Лондон

… Але нічого того не було. Ми щиро подякували богові, що ми не такі, як інші, особливо оті збирачі хмелю, і попростували шляхом на Мейдстоун, побрязкуючи в кишенях півкронами та флоринами, взятими ще з Лондона.

Розділ XV

МОРЯЦЬКА МАТИ

Хто б сподівався в серці Кенту здибати Моряцьку Матір? Але саме тут я й здибав її, на глухій вуличці в убогому кварталі Мейдстоуна. На вікні в неї не було об'яви про винайм, і мені довелося вмовляти її, поки вона нарешті зважилась пустити мене на ніч до своєї світлиці. Того ж дня ввечері я зійшов у напівпідвал, де кухня, і завів мову з господинею та її старим, Томасом Магріджем на ймення.

І в тій розмові всі тонкощі й викрути страхітливої озії, що зветься цивілізацією, розтанули, мов дим. Здавалось, я добувся крізь шкіру й плоть до самісінької душі цього дивовижного англійського племені, і подружжя Магріджів явило мені саму його сутність. Я знайшов там мандрівницький дух, що вабив синів Альбіону на край світу; знайшов неймовірну нерозсудливість, що заводила англійців у дріб'язкові чвари та безглузді війни, і ту сліпу настирливість і впертість, що привела їхню імперію до величі; і ще знайшов я там ту неосяжну, незрозумілу терплячість, що допомагала населенню метрополії витримувати без нарікань весь тягар довгих років виснажливої праці і слухняно посилати своїх найкращих синів на війну та колонізаційну службу в найглухіші закутки світу.

Томасу Магріджеві сімдесят один рік. Невисокий на зріст, він через це не потрапив до війська. Лишався вдома й працював. Найперші спогади в нього пов'язані з роботою. Окрім роботи, не знав він нічого, працював усе життя і в сімдесят один рік ще працює. Щоранку встає з півнями — і в поле, на поденщину, бо він зроду поденник. Місіс Магрідж сімдесят три роки. Від семи літ вона працювала в полі, виконуючи спершу хлоп'ячу, а тоді й чоловічу роботу. Вона й досі працює, ходить коло хати, пере, варить, пече, а оце ще й мені їжу готує і примушує мене червоніти, застилаючи мою постелю. За понад шість десятків років праці вони обоє не придбали нічого, і надалі, крім роботи, нічого теж не сподіваються. Та вони вдоволені. Ні на що краще вони не надіялись і нічого більш і не хотіли.

Живуть просто. Потреб у них обмаль — надвечір кухоль пива, що вони посьорбують у своїй напівпідвальній кухні, тижневик, над яким вони сліпають сім вечорів, водячи пальцями по рядках, і поважна, порожня розмова, схожа на теляче ремиґання. З деревориту на стіні дивиться на них струнке дівчатко з янгольським личком, а під ним підпис: "Наша майбутня Королева". А поруч із пістряво-ляпуватої літографії дивиться огрядна літня пані, і підпис: "Наша Королева в день діамантового ювілею".

— Вмозолений хліб — найсолодший, — сентенційно промовила місіс Магрідж, коли я натякнув, що пора б уже їм подумати про спочинок.

На моє запитання, чи допомагають їм діти, Тома". Магрідж відповів:

— Ні, та нам і не треба. Ми з матір'ю будемо працювати, доки нас стане. — Ці його слова місіс Магрідж підтримала енергійним кивком голови.

Вона мала аж п'ятнадцятеро дітей, і всі порозліталися по світу або повмирали. А ось найменша — та живе в Мейдстоуні, їй двадцять сім. Діти вже коли позаводять свої власні сім'ї, то мають доста клопоту з ними, як раніш так само було і в їхніх батьків.

Де тепер діти? Гай-гай, де їх тільки нема! Ліззі в Австралії; Мері в Буенос-Айресі; Пол у Нью-Йорку; Джо помер в Індії — і так заради гостя на кухні вони перебирали їх, живих і мертвих, солдата, і матроса, і колоністову жінку.

Вони показали фотокартку. З неї на мене дивився справний парубійко в солдатській уніформі.

— А це котрий син? — спитав я.

Старі разом засміялися. Син! Та ні, онук, солдат, тільки-но із служби в Індії, королівський сурмач. В одному полку з ним його брат. Так воно й ішло — сини та дочки, онуки та онучки, блукачі по світу та будівники імперії, всі, як один, а старі, що залишилися вдома, — вони працювали й теж розбудовували імперію.

Біля Брами Північної жінка живе,

Все багатство її — це сини,

Тільки виростить сина — і геть він пливе

У далекі моря чужини.

І одних поглинає морська глибина,

Інші гинуть поблиз берегів.

А до матері звістка доходить страшна,

І нещасна нових шле синів.

Та нашій Моряцькій Матері вже минулося родити дітей. Ті, кого вона народила, розвіялись по світу і заполонили планету. Невістки, може, продовжать ще рід, а вона вже своє відбула. Колишні англійці поробились тепер австралійцями, африканцями, американцями. Англія так довго виряджала на чужину "синів своїх найліпших" і так по-хижацькому нівечила тих, котрі лишалися в краю, що тепер вона тільки й має — нудитись довгими вечорами та дивитись на портрет її королівської величності на стіні.

Правдиві матроси британського торгового флоту вже перевелися. Там тепер не навербуєш таких морських вовків, що билися з Нельсоном під Трафальгаром і на Нілі. Залога торгових суден тепер більше з чужинців, і лишень офіцери — все ще англійці. В Південній Африці колоніст навчає корінного британця стріляти, а британські офіцери раз у раз дають маху; в метрополії вуличний люд істерично шаліє на різних святкових урочистостях, а військове міністерство тим часом знижує норми зросту для рекрутів.

Інакше воно й бути не може. Навіть найневибагливіший британець не годен без кінця недоїдати, сподіваючись при тім на довгий вік. Пересічну місіс Магрідж загнано до міста, і там вона спроможна народити хіба що якого анемічного недолугого нащадка, рокованого жити в недоситі. Сила англомовної раси сьогодні не на тісному цьому острівці, а в Новому Світі, за океаном, де живуть сини й дочки місіс Томас Магрідж. Моряцька Мати з-під Північної Брами вже відробила своє, хоч вона цього й не усвідомлює. Час дати спокій своїм натрудженим крижам; і якщо на неї не чекають богадільня та робітний дім, то це завдяки її синам та дочкам, що на них вона зможе спертися в чорний день старечої немочі.

Розділ XVI

ВЛАСНІСТЬ ПРОТИ ОСОБИ

В суспільстві, одверто утилітарному та опертому на власності, власність неминуче поставиться вище людської душі, а злочини проти власності вважатимуться далеко тяжчими, ніж злочини проти особи. Потовкти свою дружину на драглі та поламати їй кілька ребер — це дрібне порушення порівняно із спанням просто неба, коли не маєш чим заплатити за нічліг. Хлопчина, що вкраде кілька груш у багатої залізничної корпорації, — більша загроза для суспільства, ніж хуліган-підліток, що ні сіло ні впало нападає на сімдесятлітнього діда. А якщо молода дівчина, наймаючи помешкання, вдає, ніби вона має роботу, то вона вчинить такий страшний переступ, що не покарати її — значить поставити під загрозу всю систему приватної власності. Якби вона швендяла після півночі по нечестивому Пікаділлі або Стренду, поліція дала б їй спокій, і вона мала б чим заплатити за помешкання.