Однак був там один не старий ще чолов'яга, котрий, я певен, врешті виб'ється із скрути. Він виїхав до Сполучених Штатів ще зовсім хлопцем і за чотирнадцять тамішніх років найдовше бував безробітним дванадцять годин. Він заощадив там дещицю грошенят, вирішив, що забагатів, і повернувся на батьківщину, А тепер стояв у черзі до шпичака.
Останніх два роки він працював кухарем. Його робочий день тривав від сьомої ранку до пів на одинадцяту вечора, а по суботах — до пів на першу ночі (дев'яносто п'ять годин на тиждень!), і за все це він одержував двадцять шилінгів, тобто п'ять доларів.
— Ті довгі години роботи чисто вбивали мене, — сказав він, — і довелося покинути місце. Мав я тоді трохи грошей, але прожив їх, поки шукав нову роботу.
До шпичака він прийшов оце вперше і тільки, щоб перепочити. Скоро вийде, одразу ж махоне до Брістоля, — це сто десять миль ходу, — де сподівається якось влаштуватись на корабель до Штатів.
Та не всі в черзі були схожі на цього чолов'ягу. Траплялися тут і жалюгідні, сірі, неотесані вахлаї,— при всьому тому, однак, дуже людяні. Пригадую, якийсь візник, певно, повертаючись додому після роботи, спинив неподалік свого воза, щоб його маленький синаш, який вибіг йому назустріч, зміг вилізти нагору. Та віз був великий, а хлопченя мале, і все ніяк не видереться. Тоді з черги вийшов один зовсім нікчемний на вигляд чоловік і підсадив малого. Вся краса цього вчинку — що це була послуга з любові, а не заради зиску. Візник був бідний, і той чоловік знав це; той чоловік стояв у черзі до шпичака, і візник знав це; і той чоловік вчинив цю маленьку послугу, а візник подякував йому так, як ми з вами — один вчинив би, а другий подякував.
Ще один чудовий вияв людських почуттів побачив я між "Хмелярем" та його "старою". Він уже простояв у черзі з півгодини, коли "стара", його жінка, підійшла до нього. Вона була непогано, як на своє становище, вбрана — сиву голову покривав їй вицвілий капелюшок, а в руках був клунок з ряднини. Слухаючи її балачку, він простяг руку, спіймав у неї пасмо сивого волосся, що вибилося на волю й розмаялось на вітрі, спритно звинув його між пальцями й гарненько заправив назад їй за вухо. З цього можна було зробити чимало висновків. Він, безперечно, дуже любив її і хотів бачити чистою та охайною. Він пишався нею, стоячи тут у черзі до шпичака, і бажав, щоб вона добре виглядала в очах інших бідолах, що стояли в цій черзі. Та найголовніше, як основа всього іншого, — це те, що він був дуже прихильний серцем до неї; бо ніхто ж не буде морочити собі голову чистотою та охайністю нелюбої жінки, а надто ще пишатись нею.
Я ніяк не міг втямити, чому ці двоє, люди роботящі, як знати з їхньої розмови, мусять домагатися злидарської ночівлі. Він був трохи собі гордий, гордий за свою "стару" й за самого себе. Коли я спитав у нього, скільки такий от новак, як я, міг би заробити на "хмелюванні", він зміряв мене поглядом і сказав, що то все як залежить. Багато хто, збираючи хміль, не виявляє достатньої спритності і прогорає. Щоб заробити, мусиш добре метикувати та ще й прудко перебирати пальцями, дуже прудко. От вони зі старою справуються дуже добре: працюють удвох над одним кошем, і вже ж над ним не дрімають. Та й то правда, що вони не один уже рік при тім ділі.
— Мав я напарника, так він ходив торік на село, — докинув тут один. — Вперше попав на цю роботу, а вернувся — мав два фунти й десять шилінгів у кишені, це лишень за місяць.
— А бачте, — підхопив Хмеляр, і в голосі його бриніло безмежне захоплення. — Бо то меткий був. Мав до того природну кебету, аякже…
Два фунти десять шилінгів — дванадцять з половиною доларів за місяць роботи, до якої чоловік мав "природну кебету"! І, на додачу, спав надворі без укривала й жив бозна-як. Часом я благословляю долю, що не вродився генієм з "природною кебетою" до якого ремества, хоч би йдо збирання хмелю.
Щодо того, як споряджатись "на хміль", Хмеляр дав мені кілька прецінних порад, що до них раджу дослухатися й вам, о ніжні та виплекані, в разі коли лиха доля занесе вас на мілизну в Лондоні-місті.
— Як не матимеш бляшанок і кухарського причандалля, то сидіти тобі на самому хлібі з сиром. А це ні к трясці не годиться! Мусиш мати гарячий чай, і говочі, і кусень мняса вряди-годи, коли хоч працювати, як слід. На сухому їдлі далеко не в'їдеш. Ти мене слухай, парубче, що треба робити. Ти мотнися раненько сюди-туди по смітниках. Найдеш цілу купу бляшанок, в яких можна варити. Добрі бляшанки, деякі — то й зовсім добрячі. Ми зі старою так свої й роздобули. (Він вказав на клунок, що стара тримала, а вона гордо кивнула, сяючи від добрості та усвідомлення власних успіхів). Це-о пальто любісінько править за ковдру, — вів він далі, завертаючи полу, щоб я міг помацати, яке те пальто грубе. — І хтозна, мо', невдовзі я й ковдрячину знайду.
Стара жінка знову кивнула і засяла, цього разу від цілковитої певності, що він таки знайде невдовзі ковдру.
— Мені ото хміль збирати, чисто як празник, — закінчив захоплено Хмеляр. — Чим не спосіб добути два-три фунти, ще й на зиму відкласти! Одно тільки не до душі, — йому в голосі забриніли сумні нотки, — що не близький світ туди "копита бити".
Роки явно позначилися на заповзятливому подружжі, і хоч вони й тішилися прудкістю своїх пальців, та "бити копита", тобто ходити пішки, ставало їм усе тяжче. А я, дивлячись на їхнє сиве волосся, подумав: "Що ж буде з ними за яких літ десять?"
Я звернув увагу ще на одну пару; обом було за п'ятдесят. Жінку, з огляду на те, що вона жінка, впустили до шпичака; а його — ні, він прийшов запізно, і от, розлучений з подругою, він подався цілу ніч никати вулицями.
Та вулиця, на якій ми стояли, мала вшир, від стіни до стіни, заледве двадцять футів. Хідники були по три фути завширшки. Забудовано її було житлами. Принаймні в будинках через дорогу сяк-так животіли робітники з сім'ями. І щодня з години по обіді до шостої вечора шерег обідранців під дверима шпичака прикрашав краєвид, що відкривався з їхніх вікон та дверей. Саме зараз навпроти нас сидів у себе під дверима один робітник, відпочиваючи на свіжому повітрі після цілоденної праці. Його жінка вийшла до нього на гутірку. В дверях їм обом було завузько сидіти, тож вона стояла. Їхня малеча повзала тут-таки перед ними. А під шпичаком, менш як за двадцять футів од них, вишикувалась наша черга — і все на видноті, і життя робітникове, і життя злидареве. У нас під ногами бавилися дітлахи з навколишніх домів. Для них наша присутність не була щось незвичне. Ми їм зовсім не заважали, ми були такий же звичайний і природний складник їхнього оточення, як мури чи бруківка. Все своє коротке життя від самих народин вони бачили ту саму картину.