У гетьмана вуса обвисли, то було все вгору підкручував, а то забув про них, і вони теліпалися, наче дві розсмикані вервечки, й увечері наказав джурі налляти в срібну чарку горілки, хоч раніше наодинці ніколи не пив. До півночі не спав, кахикав, люльку палив, накинув на плечі тонку, саєтового сукна, обшиту жовтим шнуром кирею, вийшов — довго дивився, як переморгуються зорі, як тичеться в хмарах, неначе сліпе цуценя, місяць.
Вранці поїхав крутою, що звивалася поміж дубів та чагарниччя, дорогою до Хрестовоздвиженського монастиря, виліз на дзвіницю й звідти довго дивився на Полтаву. Дивився, міркував, посмоктував порожню люльку, видивлявся знову. Місто лежало перед ним, неначе іграшкове: брами Курилівська, Київська, Гадяцька, тісні вулички Розкату, церкви, криті черепицею та ґонтом хати, полкова канцелярія, Пушкарева хата з високим дахом, така ненависна, така проклята, палив її поглядом, а вона не горіла. Виговський озирався доокіл і знову думав. Прикладав до ока оглядову трубку, промацував поле.
По дорозі до табору налетів на козаків у чорних, вимазаних глеюкою споднях — бовталися підсаками в копанці, ловили карасів: гинуть люди, гетьман не може здобути Полтави, скурати ворога, а вони колотять чорну воду, кидають до шаньки червоненьких круглих карасиків та рябих, схожих на вужів, в'юнів, шмагонув одного нагайкою по голому тілу й полетів лугом, виполохуючи куличків та чайок. У наметі довго сидів сам, щось вимірковував. Розстелив на скрині мапу й малював на ній стріли, дуги, ламані лінії.
І скрізь ставив цифри. А тоді підвівся й наказав знову подати коня.
Мабуть, ніде у світі немає таких долин, як на Вкраїні. Широкі й просторі, сповнені якоїсь особливої тиші, лагідності, ніжності, м'якими хвилями перекочуються вони одна за одною, всі схожі одна на одну і всі різні. Зеленими барвистими килимами розкинулися левади, й сторожують ті килими білокорі осокори та берести, загубленими дівочими хусточками голубіють ставки та озерця, неначе горох у спориші, розкотилися по зеленотрав'ю вівці; схожі на старих чепурних бабусь, повклякали на мілководді чаплі, ниже в білому кипінні калини намисто зозуля, а по горі, на городах, вже синьо, рожево, червоно квітує мак, і візерчасте кавунове бадилля розповзлося по баштану, а на обрії тополі проткнули білі, подібні до пишних подушок хмари, й понад усім тим вітер гойдає напнуті жайворонові струни. Густо, до похлипу пахне материнка. Одразу за долиною байрак, також рутвяно–зелений, закучерявлений лозами, синя стрічка річечки губиться в очеретах та ситнягах, в густій, у пояс, траві підпадьомкає перепілка, а десь далі дере старі, закоржавілі онучі деркач. Привілля для птаства, для худоби, для людей. Байрак називався Соколячим, а долина — Полузор'ям.
Гетьман поставив татар у Соколячому байраці, а козаків у Полузор'ї. Й наказав обозникам запрягати воли та коні. З обозу вивантажили ядра та порох і увесь військовий припас, натомість повантажили куфи з литовською пінною, оковитою, простою горілкою, барила з вином, бочки з пивом. Обоз був величезний — кінний і воловий — ковані залізом вози під катрягами, високі чумацькі мажари, схожі на здоровенні труни скрині–вози, у яких возять хлібний припас, фуражні гарби — все це скрипіло, торохтіло, іржали коні, мукали, ремиґали воли, ляскали батогами погоничі, перегукувалася охорона — обоз повільно, довгою змією сунув старою битою дорогою по горі. Кушпеля здіймалася високо вгору, звідтак її зносило на Полузор'я.
На полтавські вали бігли козаки та дейнеки, дерлося старе й мале, витріщало очі, ахкало й охкало, пугутькало, свистіло, лящало, верещало тисячоголосо. Найдужче хвилювалися дейнеки: такого великого, такого багатого обозу вони не бачили зроду. Стільки возів, стільки паровиць волів, стільки коней. І коні все битюги, салотряси, й воли всіх мастей — соловії, муругі, гніді, сірі, попелясті, димки, мурі, полові; породи роменської, черкаської, волинської; й погойдувалося кілька ридванів, запряжених четвірнями — цугом, а один навіть шестериком баских коней.
Обоз вкушпелив у сільце Жуки й потягнув далі, на Рибці, а звідти до Жученкового байраку й застряг там, розтягнувшись від гори біля Жуків до байраку. Від Жуків до Полтави — не більше милі, обоз стояв, неначе святешний обід на столі, дратував, вабив, нервував оборонців Полтави. Й військо біля обозу нечисленне. Дейнеки кинулися до Пушкаря, який з даху фортеці спустився на вал, вимагали негайно вдарити на обоз. Вар'ювали, сікалися, погрожували. А він відмахувався довгими руками, косував на роз'ятрених дейнеків, і гірка, зла думка чаділа йому в голові — яке лихе його військо, ні порядку, ні послуху, ні поваги до старшини. Оправляються просто на валу, стріляють кепсько. Оно обозний осавул хлеще з фляги горілку просто біля гармати, інші гармаші поглядають заздрісно. Він і сам не знав, для чого приволікся на гору обоз, чого його голова застряла в Жученковому байраці — провалився місток, вломилося кілька возів — там глибокий вибалок, — і поймала непевність, недовіра, підозра.
— Там війська жменька! — гукали дейнеки.
— А в Полузор'ях? — відмагався Пушкар.
— Де те Полузор'я…
— Та он же воно.
— Нікого не видно. Веди, полковнику. Такий багатий обоз… Ми голі й обтіпані…
— То може бути пастка, — Пушкар ішов, і коштовна, в потертих наділках шабля билася об його ногу. В очах полковника чорніли безнадія і втома.
— Вовка боятися…
— Страхопудом став!
— Оберемо іншого!
Дейнеки приперли Пушкаря до палісаду. Він вже стояв спиною до Полузор'я, йому просто в очі світило призахідне червоне сонце, ятрило, і ятрила злість на оцей непослух, на це безголів'я. Його полк розчинився в гультіпацькому морі, вже й реєстровики погукували на нього та дорікали боягузтвом. Й метлялася в тому натовпі кістлява з кібчастим обличчям постать Супруна, крутилося ще кілька старшин — намагалися вговтати дейнеків, відтерти їх від полковника, але їх відштовхували, тицяли в обличчя кулаки, понаставляли синців.
Врешті Пушкар прохрипів з люттю й відчаєм:
— Вдаримо на світанку. Вони проти ночі нікуди не поїдуть.
— Брешеш. Хочеш нас обдурити.