Мабуть, щось подібне думав у ту мить і гетьман, а ще він думав про близьку волейну потребу, поразку чи перемогу. Переможе — житиме, буде переможений — погине. Його зіштовхнуть до ями і Пушкар, і цар, і ті ж татари, невірні союзники.
— Скажи, Матвію, правду, — різко повернувся гетьман. — Що думають прості козаки?… Про що гомонять? Від тебе вони не ховаються.
Матвій розгубився. Любив гетьмана, був йому вдячний за милість, за добро, але все, що гетьману у возвеличення та користь, ниньки на лихо Супрунові.
— Не шукай відповіді в закутках власного мозку, — суворо мовив Виговський. — Не хитруй, кажи, як є.
— Різне думають козаки і різне гомонять, — таки вирішив сказати правду Журавка. — Одні вважають, що цар потурає Пушкареві, а той домагається, аби скрізь у нас управляли царські воєводи, й вони того б хотіли, інші їм на відповідь: вже були воєводи польські…
— А простіше не можеш сказати?…
Матвій зам'явся.
— Є такі, котрі за Пушкарем руку тягнуть… Але їх менше. Більше тих, які москалів не хочуть.
— А кого хочуть?
— Не знаю, — знітився Матвій. — Нікого.
— А так можна?…
Матвій дивився в списаний власною рукою аркуш, неначе хотів вичитати звідти відповідь.
— Не моєї голови се розмисел, пане гетьмане. Чоловік я маленький, ще й обичайний. Кому не кортить загосподарювати на власному грунті… — й несподівано для себе мовив: — Декотрі татар бояться. На вас за них осуга…
— Без татар ми Пушкаря не скураємо. Потім спровадимо… Хміль їх теж прикликав не раз.
"Вся лиха слава на Хмелеві саме за них", — спливло на мисль Журавці, але він промовчав.
Пушкарівці з покорою не прибули. Виговський віддав війську наказ виступати. За годину зібрали намети й рушили. Лишився тільки намет Скуратова, стольника гетьман з собою не запросив. Але Скуратов виліз на коня й потрюхикав услід за військом: мав від царя наказ не спускати гетьмана з ока. Всі ці дні його людці швендяли поміж обозом, дослухалися до розмов, підпоювали козаків, прикидалися п'яними — вивідані й підслухані таким чином вісті носили до стольникового намету. Але певної думки Скуратову так і не вдалося укласти.
Спробували взяти місто з ходу, зненацька — накотилися разом з ранковим туманом, поставили драбини, кинули на стіну гаки, але пушкарівці пильнували, вдарили з стін з самопалів, смагівниць, покотили колоддя, каміння, збивали виговців з драбин ратищами та тичинами, обливали смолою та окропом. Мали також втрати — туман осідав, вони стояли на стінах на осонні, зручні для поціляння, але той–таки туман спричинив і до великого неладу в піхоті Виговського: переплуталися сотні, драбини тягли не туди, куди треба, налітали одне на одного, збивали з ніг. Врешті, з туманом і відкотилися по головешках — пушкарівці заздалегідь спалили посад, — чорні й замурзані, втомлені й злі. І ще раз гетьман погнав козаків на вали, поставив музики, щоб вони збадьорювали наступаючих, по музиках ударили з валу одразу дві гармати, музики втекли у виярок, але осавули, за наказом гетьмана, висвідчили їх звідти канчуками. З дванадцяти музик полягло семеро. Й валу виговці знову не сягнули. Й тоді зрозуміли всі — од гетьмана до останнього нетяги: з ходу місто не взяти — вгрунтоване міцно, оперезане валами в дві лави і в два рови, й палісад новий, міцний, і гармат багато. Пустити вибух з підкопу теж нема як — два вали, а посад спалений, все видно, немає сховку, з якого розпочати підкоп.
Приступати Полтаву можна тільки із західної сторони, зі сходу місто захищене Ворсклою та високою кручею, далі над Панянською горою зависла фортеця, ще далі — високий вал над Подолом; зі сходу також подвійний вал і частокіл, одначе — приступніший — на рівнині. Насипали копець і метали з нього в місто бомби та гранати, заплели коші, понасипали їх землею, поставили поміж кошами гармати, запалили жаровні. Розпечені ядра шугали в місто, але великої шкоди не вчинили, проломів у палісаді зробити не вдалося. Для цього потрібні осадці гармати й насипні копці не менші висотою, ніж вали в місті. На се гетьман часу не мав. Боявся, що ззаду вдарять москалі. З валу били гармати й били влучніше — відстані виміряні, пристрілені, ядра вибухали посеред лугу, зносячи вгору кім'яхи глевкої землі з травою та квітами, розметуючи по лузі жар і валячи гармашів та піхотинців. Хтось зойкав, хтось шкандибав, притиснувши до живота культю одірваної руки, валялося тіло з одірваною головою, після влучного пострілу заходилися реготом гармаші на валу, чорний пороховий дим клубочив до неба, здавалося, горіло півсвіту.
Над лугом стояло важке, стоголосе гудіння, неначе десь неподалік двигали колоддя. Зброя, яка мала стинати ворогів, стинала козаків. Кожен вибух — і меншало України. І ніхто того не клав до голови, не брав до серця. Знесися хто–небудь під хмари, подивися звідти, і вжахнися, й розкажи цим людям, що вони творять: брат побиває брата, син — вітця, вітець — сина, й вони зрозуміють, попадають в каятті та щирій молитві на коліна й випустять з рук шаблі, й погаснуть ґноти, й засвітяться їхні серця…
Не зрозуміють!
Не погаснуть!
Не засвітяться!
На довгі віки!
Запалали вітряки на горі, при самому в'їзді в Полтаву їх стояло з десяток, від них загорілася олійниця — шваркнула під саме небо, просякнуте олією дерево тріщало й гоготіло, і давкий, жирний олійний дим зносило в бік Хрестовоздвиженського монастиря. Там бемкали похоронні дзвони.
А пушкарівці на валу розпустили переможні корогви — дратували виговців, їх марно намагалися збити пострілами.
Півтора тижні приступали Полтаву, й половину чигиринських гармашів пушкарівці побили, половину гармат потрощили, ще й дві самі розірвалися від перегріву, від надміру пороху, завалили власними трупами рів під палісадом, а на вал так і не видряпалися. На валу галасували пушкарівці, шапки вгору кидали, з самопалів салюти пускали, й сам Пушкар хилитався на валу — високий, довготелесий, рукатий; найвлучніші стрільці цілили в нього з–поза порозбиваних кошів, ніхто не встрілив — надто велика відстань. Вночі, при світлі неповного, на ущербі місяця козаки полізли в рів за тілами своїх полчан, щоб забрати і поховати їх, але пушкарівці помітили те, сипонули з брами, й поверх тих, які вже лежали в рову, поклали ще немало тіл.