Сіно над Рогачиком збирали толокою, Матвій платив толочанам по три шаги за день і увечері ставив відро горілки. Трави перестояли, переплетені горошком, деревієм, — вже й кінський щавель викинув зелені султани, й вони потемніли на вершечках — важко лягали під косу, а велетенські покоси–бурти довго сохли. Косарі косили, гребці гребли, а копначі копнили й громадили в стоги. Матвій парою муругих волів стягував до стожарища стіжки: охоплював стіжок мотузком, підбивав, сам ставав ногами на мотузок, гейкав на воли, й вони зривали стіжок, а тоді він біг наперед і вів їх за налигач. Двоє подавало, дід Нишпорка вправлявся на стозі.
У лузі стояла тиша, чаєчки–чубарочки вже вивели чаєнята, не кружляли понад самими головами людей, на болоті подзвонювали журавлі та застережливим кіркотом попереджували одна одну чаплі про те, що скрадається лисиця. Четвертий день пряжило сонце, по небу зрідка пробігали куценькі, кучеряві, як молоді баранчики, хмарки й вицвілий, повний, але не гожий змагатися з сонцем місяць дрімав над лісом.
За Рогачиком поралася інша валка, й верховодив там Сидір, Матвій раз по раз поглядав туди, та лука була Радна Охріменка, й чи то Сидір найняв її, чи відкупив у Радна, це чомусь непокоїло Матвія…Задзвонив мантачкою об косу кашовар, скликаючи до казанка.
Обсідалися під березами, які вибігли з лісу, одбилися од гурту та й завікували на лузі. Дрібненьке листя на довгих поворозах гілок ледь шелестіло, й від того прохолода здавалася більшою. Разом із Матвієм працювали ложками біля однієї дерев'яної миски, поставленої в траву, Матвієві підсусідки — старший і молодший Нишпорки, Трохим В'юн, а ще немолодий козак Василь Плакса, який, як і Матвій, також ходив у похід під Конотоп.
В обід Матвій налив тільки по одній чарці, й то лише чоловікам, — аби не розморила косарів та копнувальників горілка, аби працювали справніше, кукібніше, зате їжі було в достатку: пшоняний куліш, юшка з линів та карасів, — двічі протягнули волок по рукаву озера, — ще й дві макітри вареників, ув'язаних у хустки, принесла з хутора Федора. Поставила й зорила кудись удалечінь, а Матвієві здавалося, на той бік Рогачика, де на високому стозі з вилами в руках стояв у білій полотняній сорочці Сидір. Не вгамувалася Матвієві кривда, не заснули в серці ревнощі. Бо переказували йому, що Сидір, котрий повернувся раніше від Матвія, навідувався на хутір і хоч до хати не заходив, але гомонів у городі з Федорою. Матвій не запитав Федори, чого він приходив і про що вони гомоніли, не хотів принижуватись, але маленький, гостренький кігтик зачепив за душу й посмикував її.
— Перестояла трава, перегоріла, — вивертаючи з казанка просто в траву великого жирного лина, сказав старий Нишпорка. — Ще б трохи, й була б, як нежар.
— Загаяв нас гетьман, — мовив, аби щось одказати, Матвій.
— Йому сіна не косити, — дмухнув у ложку, відстовбурчивши нижню губу з великою синьою бородавкою на ній, В'юн. — За нього вкосять.
— І пожнуть, і змелють, — обізвався Плакса й струсив з рудої бороди крихти. — Що йому наші клопоти.
Матвій краяв ножем хліб — велетенську паляницю, притискаючи до низу живота, й чомусь згадав, що так само краяв його батько і Супрун, і взагалі у нього багато батькових звичок, дарма що той погинув бозна–коли.
— У гетьмана клопотів більше в тисячу разів, — розважливо заперечив. — Його думка не тільки про себе, а про всіх нас…
— Кепсько ж він думає, — виплюнув у траву риб'ячу кістку Плакса, його пригаслі, у віялах зморщок очі незгідливо блищали. — Ось і похід цей… Нащо він мені?
— Як то нащо? — трохи роздратовано мовив Матвій. — Не ми розпочали — москалі.
— А мені яка рахуба, хто буде наді мною… Мені той батько, хто хліба дасть і чим піч натопити…
— Може, й дасть, а тоді забере все.
— А я й так нічого не маю. Шляхтичем не стану.
— Станеш. Шляхетство найперше даватимуть тим, хто найдовше служить у війську. А ти…
— Без землі? — наставив руду бороду на Матвія Плакса. — Нащо воно мені?
Матвій хотів сказати, що, можливо, ще ділитимуть займанщину, але це не було означене в жодних пактах, в жодних реляціях, і промовчав. А Плакса провадив далі:
— Цар обіцяв податки скасувати, всім козакам заплатити по п'ятдесят талярів.
— Та брехня це, брехня, — скипів Матвій. — Чого ж він своїм не платить? Бо ні з чого. Цар указав збирати чинш на своє військо. Багато Пушкареві заплатив?!
— Дещицю дав.
— На пропій та на ворохобню.
— Пушкар урівняв усіх у правах.
— Бачиш, сам себе упіймав за матню. Тобі он шляхетство ні до чого, а що з тих прав?…
— Й однаково. Не хочемо ми ляхів і обіцянкам їхнім не віримо. У печінках вони нам сидять. І пункти їхні…
Матвій вже ледве стримувався.
— Та не їхні, а наші спільні.
— Їхні, — вперто повторив Плакса.
— Та ти ж їх не читав, не бачив, чув од десятого, якому переповідав дев'ятий…
— І чути не хочу. Й не тільки я… Гудуть люди… Сяде гетьман на закальці…
Заходило на круту сварку, й Матвій, якому не хотілося сваритися з толочанами, підвівся й зачепив казанок, перекинув його. Подивився з жалем на юшку, яка всотувалася в землю, на розкидану в траві рибу, яку кинулися підбирати обидва Нишпорки, махнув рукою і пішов до коней та повів їх на водопій. Позав'язував повіддя, аби не мочилося у воді, пустив коні поза очеретом, поплескав по крупу Зірку й, підсвистуючи, став на березі. В цьому місці береги Рогачика мовби сходилися докупи, здавалося, хтось стягував їх, та й не подужав стягнути — через озеро можна перекинути палицю.
Матвій і справді підняв коротку вільхову палицю, яка трапилася біля його ніг, і вже хотів по–дитячому чи то по–парубоцьки пожбурити її, та враз побачив на тому боці під невисоким карякуватим та розложистим дубом, який поспускав віття до самої води, Сидора. Той тримав у поводі світло–гніду кобилу, котра вже напилася, підвела голову, з її губів, з вудил кльокали на воду краплі.
— Хочеш вцілити? — глузливо запитав Сидір.
— Та… — Матвій зфрасувався.
— Сінце добре?
Матвій не розчув клину й відказав згідно:
— Трохи перестояло. Але нічого.
— Буде чим годувати лядських коней?
Матвій у першу мить сторопів, ошелешено подивився на важку, темну постать по той бік Рогачика, а далі аж позеленів від злості: