— Це ж як, знову під короля? — пролунало десь позаду, й козаки захвилювалися, загомоніли.
— Короля обираємо самі, на три краї… — намагався пояснити Михненко, але його не слухали.
Матвій вибрався з натовпу. Він ішов і думав, перетрушував почуте раніше, перебирав щойно прочитані Михненком пункти і все дужче впевняв себе, що пакти укладені дуже добрі. Навіть при тому, що йому особисто нобілітації не дочекатися, його власна козацька справа зчаділа чорним димом. Хто нині його нобілітує? Якби все було так, як раніше, він би отримав шляхетське звання одним з перших. Позаду йшло двоє козаків і гомоніли:
— Ох і справного трактата уклав гетьман. Ми ще ніколи не мали такого…
— Переяславський не гірший.
— Не кажи. Там — під царем, під воєводами. А тут — усі рівні. Три… ці самі… якїх — республіки. В сенаті усіх порівну…
Почулося голосне зітхання.
— Пакти, може, й добрі… Тільки обдурять нас ляхи, як вже не раз дурили. Ти як хоч, а не примиряться вони, щоб ми стали з ними в один аршин…
— Таж натерли їм перцю в ніс. Скільки разів били… Охмолосталися, отямилися. Викруту в них іншого немає.
— Поки що… Ой, Омельку, Омельку… Хіба ж ти не пам'ятаєш… Твоя спина, може, й не пам'ятає, а батька твого, діда? Такі землі втратили, такі фільварки… Не попустять вони.
— Нам коб лишень передихнути, вбитися в колодочки.
— Й сього не дадуть.
Козаки повернули ліворуч, понесли балачку понад ставочком у свій курінь. А Матвієві ні з ким і словом перекинутися.
Журавка напував Зірку біля броду з маленької річечки Карасика, що біля Олешні. Як і всі сіверські річки, Карасик — бистра й холодна, та вже остуджена й вияснена осінню до дна. Зірка пила довго (Матвій, задуманий у своє, забув її розгнуздати), цмулила воду, піднімала голову й тоді з її губів спадали важкі краплі та кльокали на плесо. І враз сонце розлетілося на друзки, а його й далі дробили кінські копита: через брід пролетів гетьман із почтом — двоє козаків попереду, троє позаду. Сидів у сідлі молодо, наче влитий. Вискочив на горб і враз натягнув поводи, махнув вершникам рукою, спустив коня на кілька кроків униз. Зупинився, втомленим сумним поглядом обмацав Матвія. Журавка зняв шапку, опустив голову. Це вперше після його вигнання з канцелярії гетьман зупинив на ньому погляд.
Мабуть, і Виговський не знав, що сказати, хотів трохи збадьорити козака, але не міг до кінця подолати досади та осуги на нього. З губів злетіли зовсім не ті слова, які намірявся мовити.
— Винуватий сам…
Матвієві зшерхло в горлі, під очима забриніли сльози.
— Несу хрест… Рідна кров… — і зовсім вилетіло з голови, що мріяв про отаку зустріч і хотів попросити в гетьмана абшиду.
— Поспокутуй ще трохи… гріх свій. — І вже інакше, довірчо: — Що думаєш про пакт? Що козаки гомонять?
Матвій намагався і догодити гетьману, й сказати правду:
— Мені всі статті гарні. А козаки… Всіляке гомонять. Одні кажуть — вони нам на велику користь. Інші таки бояться ляхів. Мовляв, пили кров… і зараз обдурять. А чимало й таких, що не тямкують.
Виговський подосадував, що навіть цей козак, зичливий йому, не вповні все розуміє.
— Так треба. Поки що… Немає в нас іншого викруту. — Й повторив: — Поки що. Втямив?
— Так, — хитнув головою Матвій, хоч втямив не до кінця. "Гетьман хоче з часом і ці пакти одмінити?"
— Одіб'ємось од москалів, тоді…
— Кажуть, — обережно мовив Матвій, — під Сєвськом війська московського гибіль…
— Неправда, — рішуче заперечив Виговський. — Розсіяне воно по пограничних містах. Не важилося вийти на нас. А я хотів… За одним разом.
А сам пригадав останню старшинську раду, на якій схиляв полковників бити на московські міста — Білгород та Путивль — і вимагати, аби видали бунтівників, котрі ховаються по них. Старшина на те не пристала, посилаючись на невдалі спроби під Камінним та Олешнею.
— А що в сотнях про це кажуть?
Матвієві до жару в грудях хотілося догодити гетьману, одначе, пристудивши той гарячий жар, змусив себе сказати:
— Потомилися козаки… Чутки ходять, що серби і татари наші села шарпають… Втікають козаки з сотень. У нас уже восьмеро втекло.
— Знаю, — нахмурив брови гетьман. — Ти не збираєшся втікати?
Матвій підвів змарніле обличчя.
— Я з вами до загину.
— Ну, гинути нам ще рано, — трохи прояснів обличчям Виговський. Кінь під ним нетерпляче перебирав білими копитами. — Послужи ще трохи, — й попустив повіддя. Ледь перевисаючи на лівий бік, помчав полем.
Матвій вів Зірку в поводі й міркував, що вони з гетьманом думають про одне й те ж, і це його трохи дивувало: гетьман від нього на хтозна–якій відстані, може стоптати, звіяти з світу, як порошину, а й сам… порошина… Бо ж — смертний. Порошина для вищих сил… Але яких? Ті сили звідки? З неба чи породжені тут, на землі? Адже все оце — від них, людей. Від їхньої жадоби, захланності, але й прагнення добра, правди. Людина потинає людину, люди — людей. Нам, українцям, випало жити на спокусу іншим, але через що? Чи через те, що ми такі… гречкосії, не хочемо чужого, не важимося на чуже, не розпалили в собі жадоби, чи через те, що не знаходимо однієї, власної, правди, а хапаємося за ту, котру нам підсовують? І гриземося поміж собою, возвеличуємося один над одним. Менші — над ще меншими, більші — над більшими. Всі хочуть в отамани, ніхто не хоче коритися, визнавати над собою влади… Влади — якої? Може, вона в нас не така, як у інших? Там цар, там король, цісар або султан, і все в його руках. А ми збіглися, скричали когось на найвищий уряд, і кожному кортить скричати свого… Нині обрали Виговського. Мудрий він чоловік, а чи такий вже, щоб тієї мудрості вистачило на всіх? Й скільки в нього ворогів… Але Матвій ніколи не одступиться од нього.
Помітив, що на лівій передній нозі кобили хляпає підкова, зупинив Зірку, підняв їй ногу й відірвав підкову та заховав до кишені. "Доведеться платити ковалеві, щоб перекував". Далі Зірка йшла накульгуючи. І знову думав про розмову з гетьманом, не знав, радіти цій стрічі чи досадувати на неї, шкодувати на власні правдиві слова (міг їх не казати, дужче сподобатися гетьману), чи ні. На колодках біля напіврозваленої клуні (вже лежали сохи і крокви на нову клуню) сиділи козаки, гомоніли.