— Привіз тобі уклін від брата твого Супруна.
Матвія тіпнуло, й тоненьке гостре шило штрикнуло під серце.
— Він що, нездоровий?
— Ні, чому ж, здоровий.
— І як?… — Матвій сів на лаву. — Де зараз, що робить? — Й похопився. — Скажу, щоб господиня приготувала підвечірок.
— Не треба. Вона вже пригостила, — й поклав руку на власний живіт. — А Супрун… Сотник. За праве діло стоїть.
— Сотник? — охнув Матвій.
— А чому ж… Достойний козак.
Аби не тліти душею далі, не відтягувати, запитав з невластивою йому невідпорністю:
— Він щось просить?
— Нічого. — Козак чомусь засміявся. — Це я прошу… Невеликої послуги. Подорожньої до Києва… Мабуть, тобі це не завдасть великого клопоту.
Справді, випросити будь для кого зі своїх знайомих чи родичів подрожнього листа для Матвія великого клопоту не складало. Однак він насторожився. Прибулець — з тієї сторони. Значить, з тогобічними настроями, а може, й справами. Напевне, зі справами. О цій порі одинокий чоловік по такій далечі б не волочився. Й справи ті, очевидно, недобрі. Допоможе йому Матвій, вклюнеться в змову проти гетьмана, отже, проти закону, проти справедливості й, зрештою, проти самого себе. Не допоможе — накличе гнів і презирство брата. Але він і так його двічі визволяв. Мимовільно–вільно вчиняв злочини. Але тоді Супрунові загрожувала смерть. Тепер же молодший брат єднає його у свої поплічники. Тоді, принаймні, старший Журавка сповняв родинний обов'язок, нехай і проти закону. Нині Супрун штовхає його на криву стежку. Матвієві аж іскри стрибнули в очах. Він ненавидів Пушкаря, ненавидів усе, що той учинив, мав його майже за особистого ворога й донедавна двічі допоміг йому. Але більше того не буде.
Хотів відказати гостро, а потім подумав, що все це тільки здогади, прибулець своїх замірів йому не відкрив, через те мовив спокійно:
— Не можу я взяти листа подорожнього. У нас тепер з цим вельми строго. Кожен має отримати власноруч. Піди й об'яви свій вид…
— Ти що, маєш мене за дурня? — ощирився козак.
— А ти — мене!
— Я заплачу.
— Не потрібні мені твої гроші.
За дверима занявкав кіт. Він нявкав противно, по–березневому, розніжено й вимогливо, і шкрябав лапою двері. Матвій упустив кота. Той перевальця переступив поріг, дійшов до середини хати й раптом беркицьнувся на спину, попідгинавши чорні, в білих латках лапи. Такого джиґунистого, такого гулящого кота, либонь, більше не було ніде у світі, й такого ледачкуватого, примхливого, він зникав на кілька днів і повертався з покусаними вухами, подряпаною мордою; брудний, шерсть позбивана в ковтюхи, голодний, чварливий, наївшись же, залягав на півтори–дві доби й по тому відправлявся в мандри знову. Але цей гуляка чомусь неймовірно приязнив Матвієві, либонь, як особі чоловічої статі, й ночував тільки в його кімнаті.
— Я скажу Супрунові, — пригрозив козак.
— Краще скажи йому, нехай не бридить ледачого, нехай покине збродні й береться за чепіги. Весна йде, а в нього дітей купа.
— Розкриється лист, підемо в свист. Весна нагодує наші діти.
— І оббере чиїсь?
Козак трохи зніяковів.
— Чому ж… Поділимо.
— Чуже? Шаблею?
— А хоч би й так…
— Пішли ви супроти закону, супроти законно обраного гетьмана, на розор і нещастя краю, а найперше — на власне безголів'я.
А на думці крутилося: "Всі ми діти однієї неньки. Але чому такі? Україна дорога всім, і всі — врізнобіч. Свої вигоди ставимо вище її, ще й молимось Богу: покарай сусіда. Як Господь це терпить! Були вкупі. З цим ось козаком також. Я його не обібрав. І ось… Зустрілися друзями, а вже — вороги. Й нічим його не переконаєш, не перекабатиш на свій бік. Загрузла в серці ненависть… Легше можна шаблю виправити руками, ніж розраяти, розупевнити ось такого дейнеку".
— Це вже побачимо, на чиє.
— Побачимо. Ночуватимеш чи підеш?
— Мені більше ночувати ніде.
У тісній кімнаті ночували два неприятелі, а може, й вороги. Матвій засинав і просинався щохвилини. Лежав нещасний, з розтерзаною душею, чув, як то приливає, то відпливає від серця кров, думки стрибали в голові, не міг зосередитись на жодній, хапався за своє нещастя, як за лезо ножа, шукав винуватців своєї біди й боявся вимовити ім'я, нарікав на долю й просив її змилостивитися. Бачив, на нього насувається грізне, в сто крат більше від того, якого вже зазнав, лихо. Найстрашніше було, що не стояв на березі правди й не міг її шукати, не міг нікому виповісти того, що катувало його, бо нічого й не залежало від нього, нічого він не міг змінити, хоч як того хотів. Залишалося покластися на волю випадку, який вже стільки разів виручав його, лягти в чорний човен і плисти за водою.
Матвій перекидався з боку на бік, чув, що й гість його не спить також. Либонь, боїться, щоб Матвій не пішов тихцем і не видав його владі. Звичайно, Матвій нікуди не піде, хоч за законом мав би повідомити. Й таким чином виконати обов'язок перед гетьманом і перед урядом, якому служить. Але видати — це стати донощиком, видати якусь часточку самого себе, своєї совісті, своєї порядності, а основне — вчинити зло супроти Супруна. Так, він нікуди не піде й нікому нічого не розкаже, але цей чоловік може подумати в цей бік… і про всяк випадок вбити його… Різні є люди на світі. Він боїться Матвія, як і Матвій його. Тобто мусить боятися. Отож треба пильнувати.
Від цих думок, від напруги боліло серце, глибокі розколини зміїли по ньому. Свердлив поглядом пітьму, боровся зі сном, а потім раптом відчув, що лежить у човні й кудись пливе.
…Він плив довго, аж поки на нього не навалився худющий, з запалими щоками і скронями козак та не почав душити за горло. Неймовірним зусиллям скинув з себе козака й скинув сон.
Відпущений на весняні роботи, Матвій приїхав на хутір. Повитягував з–під повітки обидва плуги, понагострював лемеші, наймити–підсусідки ще раз перевіяли на току зерно… Та враз наступили відзимки, — зима не здавалася, надолужувала своє. В ставках, озерах знову позамерзала вода й на полях по долинах також, — Матвія брала тривога — чи не вимокнуть, не виклякнуть озимі, — а на горбах рілля лежала чорним груддям, по розпругах, ярах і в лісі ще білів сніг. А в небі тягли й тягли ключі журавлів та гусей — величезні, по сотні й більше, — і це вселяло надію, що відзимки не надовго. Птахи знають більше, ніж люди, їм видніше з високості. Турботи, клопоти, тривоги обсіли Матвія — не розвіювалися думки й про Супруна, і все ж він почувався налитим життєвою силою, радувався хутору, змитим ромашкою дитячим голівкам, чорномурим волам і, звичайно ж, Федорі. Вона була ласкава, весела і вночі притискалася до нього міцніше, ніж раніше. Ну, не так вже вельми. Від козаків Матвій чував, які бувають гарячі, шалені жінки, але йому було достатньо й Федориних ласк.