Тут також ми мали нагоду бачити кілька бетонових бункерів так званої сталінської лінії оборони. Дуже прикметна справа: сталінська армія в різних місцях робила пару спроб опору, але ця "лінія" промигнула дослівно непомітно, так ніби її взагалі не існувало. Пригадуються сентенції Л. Толстого з "Війни і миру" на цю тему: чим більше ми до чогось готуємося, тим менше ми готові.
Але досить цих претенсій. . . Так можна затратити почуття реального. Пригадується лист Тані — "мені здається, що нас не треба питати, чому те зле і те не добре". Виходить, я справді когось питаю і комусь роблю докори. Вибач, мила, дорога Танк". Це докір не тільки "вам", це докір також мені. Для мене кожний такий деталь нагадує лише загальну концепцію цієї драми, у якій я сам відограю також якусь, можливо, помітну ролю. І боляче мені це видовище саме тому, що воно моє. Коли б це було в Африці, я вбачав би в цьому безрадному безладді лише екзотику, а тепер, здеформований Заходом, я чіпляюся до кожної подробиці, бо вона разить мій непризвичаєний зір. Але чи маю я на це моральне право? Чи не є це байка про мавпу і дзеркало, яка свій власний вигляд звертає на своїх кумась? Бо коли б я був на їх місці і в їх умовах, я, крім тих балаганних глобусів, не побудував би нічого кращого.
Залишається хіба відкритим питання про умови, до яких можна мати виправдані претенсії кожному з нас. Без сумніву весь цей балаган треба приписати на рахунок "колективного будівництва" ... Без цього чарівного зілля навіть "проклята царська доба" виглядала більш ефектно. Так, я не належу до "кляси визискувачів", ні до царських монархістів, ні до "покоління проклятого минулого", але "амікус Плято, сед маґіс аміка (ест) ве-рітас".
До речі, ця частина української території ніколи не відзначалася надмірною красою своєї топографії. Праворуч і ліворуч із швидкістю шістдесятикілометрів на годину, минають одноманітні, пласкі, мокрі краєвиди, і вже біля полудневих годин ми в'їжджаємо до більшого старовинного провінційного міста Житомира — столиці колишньої моєї Волинської губернії. Дивовижно залишене збоку від залізничої лінії, колись тепла піч генералів на пенсії, пишних архиєреїв і міцних, Рубенсового типу перекупок.
Перше, що впало у вічі, поминаючи звичайні стандарти со-вєтського передмістя — це великий, піврозвалений цегляний мур, з-за якого визирали хрести цвинтаря. Ми вже мали нагоду бачити, що цвинтарі взагалі перестали цікавити совєтську владу, гнів революції сягнув не лише живих, але й мертвих, можливо тому, що там стояли хрести, а також можливо, що в такий час, коли цілі покоління засуджені в жертву майбутньому, хто буде думати про предків, які ще, до речі, не вірили в нові корани, а тим самим позбавлені права пошани пролетарської етики і моралі.
Але й поза цвинтарем все тут виглядало цвинтарно . . . Поржавіла, сіра, запорошена, занедбана атмосфера. Нічого ніде нового. До всього ті окультичні написи — Укрглавхарчпромторг — спробуйте таке вимовити або зрозуміти. Враження, що майстрі цих головоломок насолоджувалися псуванням всього, що потрапляло їм у руки — літери, слова, етика, естетика, мораль. І цей своєрідний садизм мав на думці спасіння людства всіх п'яти континентів — справді ґльобальна квазікосметика геніяльних цирульників цієї апологетичної ери.
Розуміється, через Житомир пройшла війна і залишила на ньому свій слід, до цього тут недавно бушувала велика пожежа, але й раніше не було багато веселіше, про що свідчить хоч би той могутній собор у самому центрі міста, як символ минулого, який виглядає, ніби його багато ночей штурмувало чортовиння з гоголівського "Вія". Обдряпаний, обколупаний, обгризений, поржавілий, з вибитими вікнами і поломаними хрестами, він стоїть на широкій площі в центрі міста, як мара, як викид сумління, як рана прокаженого, біля нього день-щодень проходять тисячі людей, які дивляться і бачать цю травму, але, здається, нічого в ній не розуміють. І справді, як можна це зрозуміти? Невіруючим людям можна зрозуміти невіруючих у церкву, але як можна на європейському континенті розуміти невіруючих у естетику, культуру, мораль, етику? Як можна холоднокровно знущатися з архітектури, історії, свого власного сумління? Вибач, рідна Таню! Це не докори. Це лише питання.
І, як додаток до цього, під цим самим обідраним собором, на голій брукованій площі, нічим не захищені, виразно виділялися два горбики свіжої землі з деревяними на них хрестами. Тяжко повірити, що тут недавно знайшли свій життєвий кінець двоє найчільніших діячів українського модерного революційного опору — двоє довголітніх, невтомних шукачів розв'язки національного питання цього простору — Омелян Сеник і Микола Сці-борський.
Скільки разів я зустрічався з ними у Празі, Відні, Парижі, так недавно в Кракові разом з ними мешкав, але хто міг допустити, що саме так, що саме тут закінчиться їх земна дорога.
Та коли вникнути в глибину і цілість цього комплексу явищ, можна знайти приблизну їх дефініцію, що на мові французів зветься "революсьйон", а на нашій це буде "різкий, стрибкоподібний перехід від одного стану до іншого, від однієї варто-сти до іншої", як це каже словник чужих слів, або ще краще "нещадної, свавільної операції духового організму народу", "повстання мас", як сказав би Ортеґа і Ґассет. Весь цей гігантський смітник на плянеті, на якому валяються викинуті собори, могили предків, людське сумління, здоровий глузд, любов до ближнього, закон і порядок, — все це разом, не раз називано "присмерком богів", "дер Унтерґанґ дес Абендляндес", зміна варти епох. Яка садистична ломка всього, що має вартість, який невмолимий гнів малих і вбогих, яка дорога ціна масовій посередності. Европа вмирає не на Заході, вона вмирає в Житомирі.
Але нема часу, їдемо далі. Хочемо їсти, та нема відповідного місця. Лишаємо нерівні бруки Житомира, його передмістя, казарми, залізничу станцію, аеродром і знов вириваємося в простір. Погода гіршає, до холодної мряки додається сніговія, нам тісно, невигідно, шукаємо відповідного місця для зупинки, пробігають придорожні поселення, окремі хатки; нарешті, проїхавши ще кілометрів десять, беремо першу ліпшу придорожню оселю, яка стоїть відокремлено і самітно збоку на горбику.