Але наша хоробра виправа скінчилася ганебною катастрофою.
Біля Лановець, на границі, серед темної дощової ночі нас ошелешило несподіване польське "стуй!"; нас спіймали, везли назад до Крем'янця, передали "дефензиві", багато питали, досить били, дома зробили трус, знайшли наші гімназійні журнали, які я редагував, пришили до цього нелегальщину, додали пів року в'язниці, відібрали мої п'ятирублівки (які щойно тепер у Рівному повернув мені Соколенко) і окремо, судово дали тридцять злотих кари за нелегальний вивіз золота.
А головне — перервали і знівечили мою науку. Я повернувся з тієї ескапади аж у січні наступного року, отже рік пропав, а коли пізніше відновив навчання, — прийшла військова служба. І новий нелегальний похід, на цей раз на захід і на цей раз щасливо.
Це був єдиний вихід з становища, і вихід добрий. Бо дома я вже не мав місця, поліція ходила по п'ятах, перспектив на майбутнє ніяких.
. Але бувши в Німеччині, я все таки не забув про Київ. Там тоді бушувала Україна Скрипника й Хвильового, мене тягнуло туди багато магнетів, а головне...
. .. Головне, те головне: моє нестерпне, безупинне, невідступне бажання писати. Бути письменником. Ще бувши дома, я згрішив новелькою в журналику "Наша Бесіда", що виходив у Варшаві за редакцією невтомного редактора Володимира Островсь-кого. Сталася ця епохальна подія на весні 1926 року, але що но-велька ... У моїй теці лежали грубі рукописи, а в моїй голові ще грубілі пляни. Десь з сімнадцятим роком мого життя посіла мене ця пропасниця, з якою я просто не міг дати ради. Я писав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки: "От буде босяк-ледащо, не здібне навіть до хазяйства". І по-своєму вони мали рацію, бо що те писання значило? Для чого воно? Жадоба світу, знання, слави у селі, "на краю світу", під глухою, мертвою, зачумленою поліційним терором границею ... Що за дика примха! Мене рвало на куски бажання вирватися звідсіль, отрясти порох взуття і відійти на другий "край світу". Я був на краю відчаю, а тому моя військова служба, видалася мені неповторною нагодою позбавитися того конімару. Здавалося, що якась почварна сила бавилась зі мною, як кіт з мишею, і єдиний вихід з цього — кинутись тій миші на свого ката і вбити його.
У Німеччині я вперше пізнав, як виглядають культурні люди. І, здається, коли б я там лишився, я мав би нагоду пізнати і культурне життя. Не знаю чому, але це мені дуже легко давалося. І тут я навчився бачити одне почварне явище, що у нашому слов'янському світі три чверті наших життєвих труднощів походить від нашого невміння поводитися з людиною по-людськи. Можливо, це брак виховання, але дуже можливо, що це просто ті "біси", або той "мелкий бес", про якого так добре писав Федір Сологуб
— маленька, збиточна потворка нашої душі, яка безнастанно мучить нас бажанням мучити один одного. Я навчився розуміти, що колективізація не страшна на сторінках томів Леніна, але вона страшна на полях і селах України, за мурами Кремля, у підвалах луб'янок, на сибірських каторгах — скрізь там, де практично діє "мелкий бес" Сологуба.
Сталін — це суперреалістичне, гіперболічне втілення нас самих у людську подобу. І мало між нами таких, які не хотіли 5 бути хоч маленьким прообразом цього ідеалу. Німці, що спробували з цим зрівнятися, були жорстоко покарані. "Что русскому здорово — немцу смерть ..."
А все таки я не думав лишатися в Німеччині — мене тягнув Київ. Бажання "бути письменником" — основне бажання, а бути ним можна тільки в Києві. Мене опанувала докраю одна ідея — написати епопею у трьох частинах, з трьох різних періодів — княжого, козацького і сучасного, діятись має це обополи ріки Дніпра, а назва її — "Дід-Дніпро". Дніпро — вісь, на якій обертається наша плянета від Перуна і до наших днів.
Я збирав матеріяли, читав відповідні твори, вичаровував образи, підшукував типи, але як це можна зробити тут над Одрою, коли це має діятися над Дніпром? З центром у Києві. На горі, де стояв Перун, де княжив Володимир . ..
Як можна це зробити? Дуже просто. Піти до Києва і зробити. Чи це справді така наївна думка? Що в ній наївного? Йдуть же інші до Африки, до Австралії, до Японії, переїжджають океани, забираються на Аляску. Чому б мені не бути таким Йозефом Конрадом чи Джеком Лондоном у моїй хахлацькій говірці. А чим вона гірша від всіх інших . . .
Але для цього треба бути в Києві, бути в Києві, бути в Києві! Байдуже, яка там влада, мене не цікавить влада, мене цікавить "Дід-Дніпро". І я зважуюся . . . Ще одна нелегальна границя, але я вже хочу зробити її легальною. Я пишу до совєтського посольства у Берліні, щоб мені дозволили їхати до Києва. По часі дістаю великий коверт, а в ньому безліч запитань. Хто я, що я, звідки, чого, чому... Питання, безконечні питання. Зайві, непотрібні, безглузді питання, але коли це данина кесареві — хай. Старанно її віддаю, виповнюю, додаю певну кількість марок, відсилаю і чекаю.
А тим часом пишу ... Знов та сама гарячка. Ночі і дні пишу. Пишу роман, у якому розв'язую страшну проблему "капіталізму". На мою думку, коли переможе соціялізм, він знову поділиться на націоналізм. Людина, мовляв, питання органічне. Появляться нові протиставлення. Появиться Китай, появиться Африка ... Далебі це вже заперечення Інтернаціоналу, але не зважаючи на це, посилаю своє писання на адресу: Державне Видавництво, Харків, вул. Карла Лібкнехта 3.
Несамовита думка? А чому? Що я дискутую з "Азбукою комунізму" якогось Бухаріна? Що за наївність. Чому не можна дискутувати з Бухаріном? Справа цілком академічна. Чи не можна глянути на деякі речі понад ними з іншої точки? Розумію, розумію — є либонь і т. д.. .. консеквенція явищ, якої не слід порушувати, але є також певне бажання не конче їй коритися. "Азбука комунізму" для мене така ж банальність, як і барва сірого кота, чому маю з нею обов'язково погоджуватися?
В кожному разі я вислав своє писання і чекаю наслідків. Минають місяці, і відповідь приходить, але не з Харкова, а з Берліну. Якийсь Василь Мороз пише листівку, що рукопис мій там дістали, що його читали, що він "зраджує талант", що він вимагає багато обробки, а головне — достотної зміни поглядів на багато деяких питань. Чекає відповіді. Берлін, така то вулиця, такий то готель.