Я завжди цінив і знецінював людей не за їх маєтковим станом, а лише за їх моральними прикметами. Так звані клясові поділи були для мене осоружні і здавалися немудрою вигадкою немудрих голів.
Слава, блиск і розкоші були мрією переважної більшости мистецької мельпомени від Гомера до Голлівуду, лише не багато з них могло цю мрію здійснити. Для більшости "хата і кімната" так і лишилися фата-морганою у їх пустинних мандрівках.
І багато з них було гнаних і вигнаних, а в царстві моєї мови інших і не було. Не шкодую, що саме до цих належав і я, як також, що моє вигнання було не "за Уралом" ("бувало я поза Уралом"), а за "синім океаном", бо що б там не казали — люблю Захід, Европу, її світ, її культуру і засадничо перебуваю в її атмосфері, дармащо в плоті й крові належу до її сходу.
Сковородинське "не шукай щастя за морем" чи навіть "а ви претеся на чужину шукати доброго добра" (хай Тарас вибачить) мене не переконують, бо мені більше імпонують пристрасті Марка Польо, Колюмба, навіть Петра І, коли дивитися з його становища, ніж пристрасті "ставка, млинка, вишневого садка", дармащо і цих атрибутів не заперечую, але й не ідеалізую. Моїм ідеалом є клясичні греки, вчорашні брити і сьогоднішні американці. Хотів би, щоб Україна вирвалася з мініма-лістично-пасивного, солодко-елегійного, невтрально-споглядаль-ного наставления і набула трохи динаміки драматизму, шорст-кости прози, тверезости математики. .. Для мене Україна не лише над Дніпром, але й над Волгою, над Райном, над Міссісіпі, над Амазонкою, над Конґо. Нема місця на плянеті, яке б мене, українця, не цікавило.
Але все таки.. . "нема на світі України, немає другого Дніпра". Це зовсім інша тема. Не треба Дніпра, вистачить Дерманя, а то й такого дуже вже пісного Рівного. Навіть у цьому мака-бричному вигляді. Руїни, машини, німці, "наці", головне командування, пропаганда, райхскомісаріят, табори полонених. І схрещення пристрастей та інтересів — наших, російських, польських, німецьких ... Бандерівсько-мельниківських, бульбівських, уенерівських, гетьманських . .. Церкви автокефальної, церкви автономної, митрополита Дениса, митрополита Іларіона, архиепископа Полікарпа, архиепископа Олексія.
Де початок, а де кінець? Як втримати рівновагу? І скільки небезпек — один лише необдуманий крок — і ти падаєш. І більше не встаєш.
У ці початкові місяці все ще здавалося як не рожево, то бодай не чорно. Почували трохи дома . .. На своїй землі. Те, що відбувалося над нами чи поза нами, нас хоч бентежило, але не лякало. Майже за одну ніч не лишилося й сліду попередніх окупацій. Україна вийшла з свого підземелля, як Фенікс з попелу, і запопадливо почала діяти.
У моєму редакційному кабінеті кожного дня черга відвідувачів, а між ними проф. Володимир Кубійович зі Львова, який приїхав особисто познайомитися з настроями цього простору, його співробітники Василь Глібовицький, Кость Паньківський, Роман Голод, Атанас Мілянич. .. Така кількість акутних життєвих інтересів, привабливих візій. І так приємно про них говорити в такий вирішальний час історії. Органічна, жива робота. Це ж дома.
Але не тільки це суспільне "дома" ... Крім цих публічних кабінетів, засідань, зустрічей, урядування — маєш шматок приватного життя у тому невеликому одноповерховому будинку, далі від вулиці, з вікнами на город і парк. Здебільша тут ясно і соняшно і дуже спокійно, навіть у цей неспокійний час. Молоді яблуні, грядки городини та квітів, за високим парканом старі липи, клени, берести, ясені. Весною і літом тут повно цвіту і пташиного гомону.
Перед будинком, від саду, на три сходини підвищена широка бетонова плита, двое побіч дверей і ті зліва позначені малою візитовкою "Головний редактор української газети "Волинь"", німецькою мовою. А далі невеликі передсіни, двері ліворуч, невелика кімната з високим вікном, ясно-синіми шпалерами, великою набитою книгами шафою, такою ж етажеркою, круглим для курення столиком, глибоким, м'яким темнозеленим фотелем, парою стільців, широким шезльонґом і великим, масивним дубовим столом для писання. Пізніше сюди додасться кілька картин, між ними голова апостола ренесансового маляра Френса із збірки Прахова і рельєф Шевченка під бронзу. Моя робітня, приймальний кабінет і разом спальня.
Праворуч двері до кухні, а ліворуч до просторої, з трьома вікнами кімнати. Це вже щось універсальне. Головна їдальня, са-льон, приймальня гостей і разом їх спальня. Широкий стіл, широка канапа, буфет, пів тузеня м'яких стільців і кілька картин — Федора Кричевського, К. Катербінського, Василя Кричевського і англійської малярки Франціє А. Крієтал. Домінує Федір Кри-чевський — широке полотно з краєвидом Шишаків на Полтавщині .. .
Третя кімната зайнята чужими мешканцями, її двері забиті і завішені килимом . .. На кухні господарила моя неперевершена господиня, власниця будинку Ганна Антонівна, яку пізніше замінила не менш неперевершена гомінка Дуня.
На початках усе виглядало скромно, а згодом моє господарство побільшувалося, особливо набиралося книжок. їх збірка постійно зростала, і були там, крім повних збірок творів Бальзака та інших клясиків, такі автори, як Роберт Ґрейвес, Гервей Аллен, Маргарита Мічел, історики Момзен, Тойнбі, природознавець де Крюї, багато літератури подорожників, політичної, спогадів. Не зважаючи на постійне перевантаження всілякими справами, я утримував з своєю бібліотекою тривалий, тісний контакт.
А що робили мої власні музи? Мовчали. Коли говорить зброя — мовчать музи, — казали старі римляни... Але взагалі писалося багато.. . Статті, репортажі, листи. З старого була перевидана тиражем на п'ятнадцять тисяч "Марія", яка негайно розійшлася, зголосився німецький перекладач з слов'янських літератур Павль Кюнцер з Бресляв, який зладив чудовий переклад "Марії", що вийшла друком у "Гогенштавфен-Ферляґ" у Штут-ґарті, але одночасно була розгромлена бомбардуванням разом з видавництвом. У хорватському Загребі вийшов чепурно виданий перший том "Волині" хорватською мовою, під заголовком "За землю", у перекладі Івана Ванчіча з передмовою Станка Гашпаровича.
Але для літератури було так мало часу. Моє помешкання ніколи не було порожнє, я ніколи не бував сам. Крім щоденних випадкових сторонніх людей, у мене завжди хтось мешкав з приїжджих. То Іван Рогач з Закарпаття, то Олег Лащенко з Праги, деякий час мешкав генерал Микола Капустянський, що приїхав тоді зі Львова, Роман Бжеський з Крем'янця, Михайло Те-ліга, переїжджаючи з Кракова до Києва. Олена Теліга, хоч і мала своє мешкання, більшість часу була на моїй половині. А скільки гостей з Києва, з Праги, з Берліну, з Кракова, які в той час постійно кудись мандрували ...