— А навіщо?
— А тому, що навіщо.
— Переходите на лінію Тичини, Рильського ... Пісні про... того бугая ...
— І за що тільки люди не вмирали. За озірійського бика, за соціялізм ... А тепер ось за расу ...
— Хіба це наші справи? Життя вимагає жертв.
— Саме тому.
— Це значить кривити душею.
— Хіба це вперше?
— Це вам не личить.
— А кому личить?
— Мерзотникам ... Рабам ...
— Ну, що ж ... Доба, як вовчиця ... Партія веде ...
— Партія, партія... До чорта з партією!
— А чи справді?
Хотілося розлитися широкою рікою проповіді про наші вимоги і потреби, але що б це дало. Вона це розуміє по-своєму, вона в ритмі доби, вона має заучені канони, і було б зайве її розчаровувати. Я міг хібащо жартувати. Ми говорили й говорили, весь час контра, часто верталися до того самого і не могли розійтися .. . Ані зійтися... І я знаю, що я її не переконав, але разом з цим у чомусь переконав. Вона більше любила деяких своїх друзів, ніж мене, але разом з тим більше любила бути зі мною, ніж з іншими. Бо, крім доктринерства, у неї був сильно розвинутий інстинкт порядности і чистоти. І практичности. І коли б я сам не уникав її, як часто затяжкої, ми були б з нею нерозлучними, вічно сварливими друзями. А так ми були друзями, лише розлучними. Я любив її як цікаву людину, яких у нас так мало, але я не вважав, що з нею можна робити діло на довшу відстань.
І ще одна справа мене турбувала: я боявся за неї на цьому терені. Особливо коли вона буде в Києві. З її прямолінійною вдачею вона туди абсолютно не підходила.
ШМЦІ
Останній з наших хлопців на стайні мас бути вищий за кожного тубільця.
А. Гітлер
Хоч ми жили під ними, але довгий час не мали з ними ніякого контакту. На еміграції приватно я мав між ними чудових друзів, але німці, що ходили в сіро-синіх уніформах по наших вулицях, були далеко не ті самі, що ті там, дома. І причиною цього не була лише сама уніформа. Вони були штучно напомповані "духом фюрера" і стали подібні до бальону, що ось-ось розірветься ... Це ж римські легіони, це фаланги Кортеза, це брі-танські Томмі. А ми лише варвари, інки, Індія. Таке зосередження традиції підбоїв у одному часовому фокусі робило з них трохи комічних маріонеток, що їм, як нащадкам Канта, Ґете, Геґеля, Шпенґлера, не дуже пасувало. Люди, що люблять довго і барвисто думати, під командою завжди стають бездумними, а тому безрадними, втрачаючи рівновагу, як ті, що несподівано, не маючи вправи, опиняються на ковзькому льоду.
Щоб зрозуміти це явище глибше в його реальній подобі, потрібно знов таки вернутися до Ортеґи і Ґассета з його дефініцією: "коли хочемо розуміти якусь епоху, то першим питанням має бути: хто управляв тоді світом".
Засадничо нашим світом управляв Гітлер. Отже хто такий Гітлер? Про це вже багато сказано, але послухаймо ще і таку відповідь, яку дає англієць Г. Р. Трейвор-Ропер у своїй передмові до англійського видання найбільш цинічного прикладу думання, висловленого людиною так званих "Тіш ґешпрехе" (застольних розмов), Гітлером.
"Історія його політичної кар'єри, — каже Трейвор-Ропер, — є твердо удокументована, і ми не можемо заперечити її грізного ефекту. Ціла Генерація може бути названа його іменем, і ми змушені говорити про епоху Гітлера, як про епоху Наполеона або Карла Великого. Але все таки, не дивлячись на жорстоку очевидність його впливу на світ, якою невловною лишається його вдача! Що він зробив — ясне; його щоденне життя і особиста поведінка була перевірені і вияснені. Але все таки, коли питатися не що він зробив, а як зробив, або ще краще, як він міг це зробити, то історик від цього ковзького питання воліє ухилитися до невизначеної відповіді. Для марксистів, як най старомодніших, він просто був пішаком на шахівниці подій, витвором вимираючого капіталізму в його остаточній фазі. Інші бачили в ньому шарлатана, який використав серію випадків, неперевер-шеного актора-лицеміра, хитрого балакучого мужика, або гіпнотизера, який зводив з розуму людей своїм чаклунським чаром. Навіть сер Лейвіс Немьєр погоджується з звітом про нього, зробленим розчарованими офіційними німецькими чинниками, як про неграмотного, нелогічного, несимпатичного, блефуючого дилетанта. І навіть містер Баллок (біограф Гітлера — У. С.) погоджується вважати його як пекельного авантурника, жадібного влади. І тепер ми мали б розібратися, чи міг би авантурник, спритний шарлатан зробити те, що зробив Гітлер, який почав з нічого, як осамітнений плебей великого космополітичного міста, згуртувати і командувати всіма тими темними силами, які він мобілізував, скеровував і мало не підбив цілого світу? Так ми питаємо, але рідко дістаємо відповідь: бо історики відвертаються, і, як античні герої, ми тільки знаємо, що говоримо з безсмертними тільки тому, що їх більше нема між нами.
"Син скромного урядовця провінційної Австрії, з незначною освітою і дуже латаною минувшиною, в кожному разі бідний, безпорадний, безробітний невротик, який живе з дня на день поміж віденською гал ай строю, — він появляється в Німеччині як чужинець і за днів найскладніших її умов заявляє, що німецький народ своїми власними силами і проти волі переможців може не лише відзискати утрачені свої домінії, але ще й додає, що він може домінувати і управляти цілою Европою. Пізніше він заявить, що він сам цього чуда досягне. Двадцять років пізніше він так наблизиться до цієї мети, що решта світу мусить шукати нового чуда, як цьому протиставитись..."
Після довшої вникливої аналізи цього явища автор виносить такий присуд: "Грізний феномен, справді імпонуючий розмірами своєї ж ор сто кости, безмежно брудний у своїй різноманітній діяльності, якийсь надмірний, варварський гігант, вислів титанічної сили і дикого генія, оточений купами з гнилих відпадків — старої бляхи, змертвілої наволочі, яєчної шкаралущі і непристойної лайки — інтелектуальний детрит століття..."
Він вважав, що для нього нема на землі рівного суперника, за винятком хіба, за його власним окресленням, одного "варварського генія, лукавого кавказця" Сталіна, в якому він вбачав "велетенську особистість", "звірюку, але великого формату" або "пів звіря, пів гіганта" . .. Отже цих двоє гігантів, дітей Урана і Геї або простіше, на мові доби, "двоє гігантських звірюк" управляло нашим світом і вело між собою безоглядну не на життя, а на смерть боротьбу й перегони за першість у цинізмі, жорстокості, безоглядності, ніби двоє залишених на землі тварин епохи динозаЕрік, якг, вмираючи, виявляла такі корчі болів, що від них здригалася плянета і блідло небо.