Іван Петрович Кавалерідзе був спокійний, рівний, зовсім непитущий, але однаково товариський, повний гумору, а коли почалося змагання у співах, він своїм невеликим глухим голосом дуже гарно виконав "Чорноморець, матінко, чорноморець", і ця пісня в його інтерпретації залишилася в моїй пам'яті на все життя. Натомість Іван Іванович Шеккер — худорлявий, легкий, по-своєму елегантний, не виявив ніяких музичних талантів, натомість побивав рекорди у виконанні танґо, чи то з Танею Пра-ховою, чи з господинею цього дому, дуже гарною пані Лідою.
А взагалі це був чудовий вечір, було багато розмов, сміху, і це протягнулося до пізньої, дуже гарної української ночі. Неохоче розходилися додому під спів білоруської "Бувайцє здарови", що її, здається, фаворизував Степан Іванович.
А вже другого ранку, біля дев'ятої години, у товаристві Івана Шеккера, з його неодмінною совєтського виробу "Ляйкою", авто міської управи бадьоро мчало нас хвилястою асфальтовою дорогою в напрямі Дубна. Перед нами рівно сто кілометрів віддалі: до Дубна шістдесят і далі ще сорок. Наш шофер розуміє своє діло, він добре виконує своє завдання, яке кінчається десь там у Крем'янці. Він там нас залишає, і вже далі до Тилявки я маю шукати іншого транспорту. Цього самого дня він мусить бути у Рівному...
Як звичайно, зворушення велике, я все таки, признаюсь, творіння сантиментальне, за мною чимало пережитого, було досить часу розгубити ті різні залишки минулого ... Але ні. Вони цупко тримаються мого нутра і при кожній відповідній нагоді безсоромно зловживають своїм правом.
Але далебі це не звичайна подія — зустріч з рідними по такому часі, величезна несподіванка, бо вони ж напевно цього не чекають. І кого там застану? Кого ще знайду? До кого звернуся в Крем'янці? Чи мене ще там пам'ятають? Питання, самі питання, а одночасно острахи і враження, краєвиди, настрій. Хочеться все затямити. До речі, ласкава жнив'яна, з серпанком погода і гостре відчуття рідної стихії.
їдемо переважно мовчазно, нема теми, все в почуттях. Шеккер помітно вдоволений, для нього це нова пригода у серії інших чисельних пригод, відколи вони, на другий день вибуху війни залишили Жаб'є в Карпатах. Весь цей час вони в дорозі до Києва. Полон, фронт, німці, небезпеки, чуже середовище. І, можливо, це вперше почуття певноети та міцнішого контакту з оточенням.
Година часу — і ось Дубно. Безцеремонно лишаємо його праворуч, круто повертаємо ліворуч, дорога гіршає, починається курява, але годі на це зважати. Наша мета Крем'янець, минаємо села, городи, соняшники, коноплі. Коли я бачив це? Давно. Минаємо Кам'яницю, в'їжджаємо у Смижський ліс — місце шкільних наших пікніків, а тепер дорога завалена німецькими і совєтськи-ми розбитими машинами, які валяються безладом, мов сміття. Немає часу, вперед!
Це не наш клопіт, маємо свої завдання і біжимо їм назустріч, ось вирвалась і розгорнулася перед нами остання сторінка нашої епопеї — Білокриницька долина, ген аж до Крем'янецьких гір на півдні і до річки Ікви на заході, пам'ятна мені ще з першої війни, коли тут стояв фронт і звідси постійно доносилися до' нас гарматні перегроми. А ось знову знані казарми, що чомусь мене цікавили, за царя якийсь кінний полк, а за поляків 12 уланський з малиновими обводами на рогатівках. Як це все гостро тримається в пам'яті — занедбаний воєнний собор, знайомі крейдяні, всипані кременем поля, зелені луги ... І той самий Крем'янець — колиска мого юнацтва, захований в долині, як якийсь скарб, з його маленьким залізничим двориком, з якого я не раз кудись виїжджав і останній раз виїхав одного сьомого березня. За той час наша плянета зробила чотирнадцять своїх оборотів довкруги сонця, як доказ, що ніщо не стоїть на місці і кудись спішить, як і наше авто, яке має свою орбіту також ... Воно повертає ліворуч і сповільнено стрибає по не дуже рівній кам'янистій вулиці в напрямі міста. По дорозі кілька об'єктів: отам далі будинок, де мешкала моя велика любов Станіслава Грудзінська, мешкання моїх приятелів по школі Сергія Снігура й Василя Тимофієва, ресторан Отави, де ми зустрічалися, і невеличкий в'язничний будинок, що свого часу виправляв мої українські гріхи. Але нема часу. Авто швидко біжить, це лише хвилини, вже ось стара дерев'яна церковця між каштанами та липами, а ось і Василіянський манастир, де була духовна семінарія ...
А далі вже Крем'янець, вузька вулиця, яка звалась Широкою, низенькі будиночки, все постаріле, все мале, все сіре. Киди далі? Просто! На Костельну вулицю, де було моє останнє мешкання.
І коли ми зупинилися на перехресті біля старого колодязя з великим колесом, я побачив невеличкий будинок за парканом з двома вікнами, що здався мені малим, постарілим — "будинок Куцикевичів", знаних колись міщан, у яких ми з Павликом Да-нилевичем, винаймали кімнату. Тут же, у дворі, їх другий дім, двоповерховий, колись червоний, тепер кремової барви, недоброї пам'яті, бо в ньому містилося саме те огидне повітове староство з його "офензивою", де нас часто карали за різні наші українські гріхи. Хіба зайти і поглянути на колишнє мешкання та привітатися з старими знайомими. Знайома фіртка, східці до ґанку, скляний ґанок .. . Але жінка, яка мені відчинила, не знає ні мене, ні Куцикевичів . .. Вони ту давно вже не живуть, правдоподібно їх вивезли. .. Не випадає пояснювати чого мені треба, тому питаю лишень, чи не знає вона тут ресторану, де можна пообідати. Ресторани там у місті, але тут поблизу, у ліцеї, нова їдальня. Це зовсім близько ...
Вирішуємо цією радою скористатися, це справді зовсім близько, йдемо всі троє вузьким хідником попід залізною огорожею колишньої садиби Галяницьких, не віритьея, що це дійсність, бо колись могло таке лише снитися, але зараз мури і вежі ліцею виразно свідчать, що це не сон. Цим хідником я багато ходив, головне до школи, — цікаво чи існує ще той ветхий "будинок Ба-кімера" на Директорській вулиці, ген там далі аж "під горами", у якому містилася наша вбога "Українська мішана приватна ім. Івана Стешенка гімназія" з 'її імпозантним директором Сергієм Уліяновичем Міляшкевичем. Такий гострий спогад — учителі, товариші ... Найпопулярніший наш математик Василь Пилипович Кавун, великий наш тутор латини і української літератури Віктор Андрійович Гнажевський, бурхливий історик і географ Куц, блискуча вихователька і вчителька французької, красуня Катерина Леонтіївна Міляшкевич ... І інші, й інші. Де вони і що з ними? Багатьох уже нема, а інші розсипані по цілому світу, і як цікаво було б когось ще тут зустріти. Де наше "Юнацтво" з його журналом тієї ж назви? Андрій Уданович, Анатолій Чорнобай, Сергій Цикуцький, Павло Заяць, Антін і Володимир Гакени, Павло Білосюк, Федір Гаврилюк... І інші, й інші ... І моя бен-тежлива Станіслава Грудзінська з її романтично-трагічним фіналом, що в дев'ятнадцять років поповнила самогубство разом з своїм нареченим.. . Саме оцим хідничком стільки разів ходив з нею, бо там трохи вище, напроти парку "Тіволі", вона наймала невелику кімнату з білими серпанковими занавісками на двох малих вікнах з виглядом на парк.